Творіння, втілення і Різдво

Серед усіх інших чудових благословень Різдва його серцевиною є святкування дару життя через народження Немовляти. Звісно, кожне народження дитини — це славна подія, варта доброго святкування. У нас із дружиною четверо дітей, і наші друзі та рідні зустрічали кожне народження з радістю й захопленням — і цілком справедливо.

Кожне народження нагадує нам про таємницю життя і про дар створеного світу. Ця людина, яка спить у мене на руках, ще рік тому не існувала. У певному сенсі кожне народження віддзеркалює початкову історію творіння як рух від небуття до життя. Бог милостиво промовив світ до існування з нічого і, оглянувши його, визнав дуже добрим. Кожне людське життя вказує нам на цю реальність і цей дар. Але якщо кожна народжена дитина нагадує нам про благодать створеного світу й фізичного життя, тоді народження нашого Господа повинне спонукати нас радіти і первісному порядку творіння, і новому творінню. Насправді ми не зможемо осягнути радість нового творіння, принесеного народженням і ділом Христа, якщо не побачимо належно його зв’язок із первісним творінням.

Апостол Іван прямо проводить цей зв’язок у першому розділі свого Євангелія. Він пише, що Слово «з Богом було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього». А далі, в 1:14, каже, що «Слово сталося тілом, і перебувало між нами». Чому настільки важливо, що Той, Хто створив світ із нічого, прийшов на землю і перебував серед нас? Інакше кажучи, як саме цей зв’язок між творінням і новим творінням через втілення допоможе нам по-справжньому оцінити Різдво й дар життя, який ми отримали?

Щоб пояснити цей зв’язок, я хочу звернутися по допомогу до єпископа IV століття Афанасія Александрійського. Без сумніву, Афанасій найбільше відомий своєю непохитною обороною божественності Христа і Трійці проти аріанства. Але цього різдвяного часу я хотів би скористатися однією з його ранніх праць — «Про втілення».

Творець і творіння

Афанасій починає свій аргумент про важливість втілення з того, про що ми вже говорили. Надзвичайно важливо, що той самий Господь, Який у творінні промовив світ до існування, прийняв образ раба й прийшов у подобі людей. Він писав:

«Почнемо ж із сотворення світу і з Бога, Який його створив, бо перша істина, яку ти повинен зрозуміти, полягає ось у чому: оновлення творіння звершене тим самим Словом, Яке на початку його створило. Отже, між творінням і спасінням немає жодної суперечності, бо той самий Отець ужив того самого Діятеля для обох справ, звершуючи спасіння світу через те саме Слово, Яке на початку його створило».[1]

Той факт, що Боже Слово, Яке прийшло в тілі, є Тим Самим, Хто створив світ, має велике значення. Але не менш важливо правильно зрозуміти сам спосіб творіння. Бог не використав уже наявну матерію, щоб збудувати світ, так як будівничий зводить дім. Натомість Бог Своїм Словом покликав до існування все творіння з нічого. Кожна рослина, кожна тварина, кожен океан і кожна гора були створені силою Його голосу. На самій вершині творіння Бог поставив людину — створену за Його образом і наділену здатністю знати Його та любити. Афанасій описує цю здатність як справжнє життя і як дар: «Він виявив особливу милість людському родові».

Отримавши через Слово дар фізичного життя з небуття, людство було поставлене Богом у саду й отримало одну заборону, щоб могло «назавжди перебувати в блаженному й єдиному справжньому житті святих у раю». Перед першою людською парою стояв відкритий вибір:

«Якщо вони берегтимуть благодать і збережуть красу своєї первісної невинності, тоді життя раю буде їхнім — без смутку, болю й турботи, а після нього — певність безсмертя на небі. Але якщо вони зійдуть убік і стануть негідними, відкинувши своє первородне право на красу, тоді підпадуть під природний закон смерті, вже не житимуть у раю, а, помираючи поза ним, залишаться в смерті й тлінні».

На жаль, ми живемо у світі, де трагічні наслідки вибору тієї першої пари досі відлунюють. Коли людство згрішило в Адамі, процес смерті почав розкладати діла творіння і занурювати людство у спіраль повернення до небуття, бо ми були відрізані від джерела справжнього життя — Творця Бога. Афанасій пояснює:

«Бо переступ заповіді повертав їх назад згідно з їхньою природою; і як вони на початку постали з небуття, так тепер через тління прямували до повернення знову в небуття. Присутність і любов Слова покликали їх до буття; отже, коли вони втратили пізнання Бога, вони втратили разом із ним і саме буття; бо тільки Бог справді існує, а зло — це небуття, заперечення й протилежність добру».

Божественна дилема

Бунт людства проти Бога був не просто помилковим рішенням, у якому можна було б покаятися і рухатися далі. Відвернувшись у бунті від Автора життя, людство звернулося до тління й небуття. Звісно, з нашого погляду це ніби ставить Бога перед дилемою. Ось як Афанасій описує цю очевидну проблему:

«Було б, звичайно, немислимо, щоб Бог відмовився від Свого слова і щоб людина, переступивши, не померла; але водночас було б так само жахливо, якби істоти, що колись були причасні природі Слова, загинули й через тління знову повернулися в небуття. Було б негідним Божої благості, щоб створіння, Ним сотворені, були зведені нанівець через обман, який диявол учинив щодо людини; і вкрай невідповідним було б, щоб Боже діло в людстві зникло або через їхню власну недбалість, або через обман злих духів».

Отже, що мав робити Бог? Його улюблена вершина творіння, Його образоносці, були зіпсовані у своїй природі. Його любов до творіння була надто великою, щоб залишити людей і далі занурюватися в смерть, безлад і руйнування. Проте Він не міг просто обійти смертний вирок, виголошений як суд за гріх. Суд смерті, винесений за гріх, не був довільним. Людина була створена так, щоб черпати життя від свого Творця, підтримуватися спілкуванням із Ним і жити під Його владою. Його Слово — це життя, а відкинути це Слово означає перейти від буття до небуття й повністю зректися того, що є справжнім життям.

Серце цієї божественної дилеми полягало у відкиненні людством самого життя — і самого буття. Божий народ відвернувся від справжнього життя, намагаючись знайти життя в самому собі, і так почав свій спуск у смерть і знищення. Що могло б вивести його зі смерті до життя? Що могло б змінити рух від небуття до буття? Лише Той, Хто спочатку дав життя. Лише істинне Боже Слово, Яке покликало творіння до існування з нічого, могло принести життя зі смерті. І тому Він мусив прийти у створений Ним світ, до людей, яких Він полюбив, і прийняти людське тіло, щоб принести їм життя.

Втілення приносить життя

Саме тут ми починаємо повніше розуміти, чому те саме Слово, Яке створило світ, повинно було стати людиною, щоб відкупити світ.

«Це Він зробив із самої лише любові до нас, щоб у Його смерті всі могли померти і щоб закон смерті тим самим був скасований, бо, звершивши в Своєму тілі те, для чого він був установлений, він відтоді втратив свою силу над людьми. Це Він зробив, щоб знову повернути до нетління людей, які повернулися до тління, і оживити їх через смерть — через привласнення Його тіла і через благодать Його воскресіння».

Упродовж усього Євангелія від Івана ми читаємо про життя, яке приходить через Слово, що стало тілом. У Івана 1:4, відразу після слів про те, що все було створене через Нього, ми читаємо: «У Нім було життя». У Івана 3 Ісус говорить Никодимові, що йому потрібно народитися згори до справжнього життя, яке приходить тільки через віру в Нього. У Івана 5:21 сказано: «Бо як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче». І нарешті, в Івана 11:25–26 Ісус каже Марті: «Я воскресення й життя. Хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, повіки не вмре. Чи ти віруєш в це?»

Якщо Афанасій має рацію, тоді всі ці уривки описують велике повернення, принесене у світ народженням Христа, викуплене смертю Христа і забезпечене Його воскресінням. Народження Христа було тією ключовою миттю, коли все творіння ніби затамувало подих. Ставши людиною і ввійшовши у світ, Він міг принести справжнє життя тим, хто сидів у тіні смерті. Лише Той, Хто створив світ, міг знову дати життя світові.

Святкування дару життя

Для нас це означає, що святкування Різдва — це нагода визнати й прославити справжнє життя. Ми були створені для того, щоб насолоджуватися Богом і мати спілкування з Ним. Справжнє життя — у Ньому. Гріх відібрав це через смерть і руйнування, а втілення змінює цей напрямок, приносячи нам життя. В Івана 17:3 сказано так: «Життя ж вічне це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його». У Різдво ми святкуємо можливість робити те, для чого люди були створені спочатку: жити з Богом.

Особлива велич дару життя, принесеного через втілення, полягає в тому, що він відкриває нам ініціативну любов Бога. Наша найбільша потреба полягала в тому, щоб бути вирваними зі смертельної спіралі гріха, але ми самі не мали жодного способу це зробити. Втілення, можливо більше, ніж будь-яка інша мить в історії, показує нам, що Бог шукає, переслідує і любить те, що Сам створив. Він прийшов. Він Сам з’явився. Він прийняв образ раба. У Ньому було життя, і Він приніс це життя нам. Він урятував нас від смерті й тління тоді, коли ми не могли врятувати себе самі.

Цього Різдва нехай цей вільно даний дар життя, принесений нам через втілення нашого Творця, спонукає нас до вдячності й радості.

[Примітка редактора: цей допис уперше був опублікований у грудні 2020 року й був оновлений.]

[1] Athanasius (2018). On the Incarnation (пер. A Religious of C.S.M.V.) Louisville, KY: GLH Publishing Company. Джерело: Creation, the Incarnation, and Christmas — https://blog.tms.edu/creation-the-incarnation-and-christmas Автор: Nathan Williams