Дружба Джона Мак-Артура

Ми вдячні за те, що 23 серпня 2025 року змогли вшанувати життя й служіння нашого засновника, багаторічного президента та канцлера, д-ра Джона Мак-Артура. Нижче подано адаптовану стенограму роздумів д-ра Джона Пайпера з меморіального богослужіння.

«Закон Господній досконалий, він зміцнює душу; свідоцтво Господнє певне, воно умудряє простого; накази Господні праві, вони звеселяють серце; заповідь Господня чиста, вона просвічує очі; страх Господній чистий, він перебуває повіки; присуди Господні істинні, усі вони справедливі. Вони бажаніші за золото, і то за безліч щирого золота, солодші також за мед та за капання стільника. І ними раб Твій остерігається, у дотриманні їх — велика нагорода». —Псалом 19:7–11

Дивовижно, як два серця можуть бути з’єднані спільним смаком до цього меду. Дивовижно, як два серця можуть бути з’єднані спільною жадобою до цього скарбу, дорожчого за золото.

Джон Мак-Артур любив смак небесного меду. Він жадав скарбів Божого Слова. Кілька років тому він сказав декому з нас: «Я ніколи не переставав захоплюватися підготовкою до проповіді. Я люблю відкривати Божу істину». Він любив сам пошук.

Це було втіленням Псалма 111:2: «Великі діла Господні, досліджувані всіма, хто любить їх».

Він любив пошук, а ще більше — скарб, і шукання, і знаходження. Про Джона Мак-Артура ніколи не можна було сказати: «Завжди вчаться, та ніколи не можуть дійти до пізнання правди». Він любив учитися. Він любив доходити. Він любив стояти твердо.

Найбільше ж він любив проповідувати — звіщати іншим людям той скарб, який знайшов у Слові. Розділена радість — це подвійна радість. Те, що ти ясніше висловлюєш, ти й бачиш ясніше. Коли ти звеличуєш скарб, переживання його цінності лише посилюється. Тому він любив проповідувати, і робив це добре. Так ясно, так текстуально, так точно, так ревно, так щиро, так авторитетно, практично, доречно, помазано. Бог зробив Джона Мак-Артура надзвичайним проповідником. На кожному рівні це мене захоплювало. Пошук, відкриття, скарб, звіщення, помазання.

П’ятдесят років тому саме цього я й хотів. Джон Мак-Артур був на сім років старший за мене. П’ятдесят років тому це здавалося прірвою. І все ж, на щастя, захоплення молодшого старшим із часом переросло в дружбу.

Іскра спалахнула 1988 року, за рік до того, як він опублікував книгу «Євангеліє від Ісуса». Джона непокоїло, що євангельське середовище, з якого він вийшов і в якому був вихований, яке прищепило йому глибоку любов до Біблії, водночас могло породити таке богослов’я, яке у своєму розумінні навернення говорило щось на кшталт: «Ти можеш прийняти Ісуса як Спасителя, а, можливо, пізніше зробити Його Господом». На це Джон сказав на сторінці 210: «Ісус є Господь, і ті, хто відмовляється прийняти Його як Господа, не можуть користуватися Ним як Спасителем».

Я не міг відірватися від цієї книги. Вона повністю мене захопила. Вона була настільки доречною для моєї ситуації. Тож у лютому 1988 року я написав статтю, в якій привітав цю книгу в нашому невеликому деномінаційному журналі The Standard. І Джон згодом сказав мені, що той факт, що Джеймс Бойс і Дж. І. Пакер написали до книги передмови, а я так публічно її підтримав, допоміг йому усвідомити, що його племінні зв’язки раптом розширилися.

У певному сенсі Джон, на власний подив, знайшов дім у хвилі реформатського відродження. Але для мене особисто його вдячність до мене під час суперечки про панування Христа була значущішою за спільну «племінну» ідентичність. Джон подружився зі мною — і ніколи не переставав бути моїм другом.

Сумніваюся, що йому подобалося все, що я писав. Але коли щось справді йому подобалося, він телефонував мені. Я не міг у це повірити. Коли він прочитав Spectacular Glory, він подзвонив мені. Коли він прочитав Providence, він подзвонив, щоб просто вилити своє захоплення.

У цих та інших розмовах стало очевидно, що ми глибоко поділяємо один і той самий смак до небесного меду. У нас була спільна жадоба до скарбів, дорожчих за золото. Ми очевидно любили Біблію, Боже Слово. Бог відкрив наші очі, щоб ми побачили світло Євангелія слави Христа, Який є образом Бога. Ми бачили це всюди в Біблії — і любили це. Ми захоплювалися тим, щоб досліджувати її, відкривати незбагненні багатства й проповідувати красу того, що бачимо. Як ми могли не бути друзями? Як наші серця могли не з’єднатися?

Ось що таке серце, чи не так? Це орган оцінювання. І коли два серця цінують ту саму славу з подібною силою, вони не можуть не бути єдиними.

Три речі допомогли мені усвідомити дорогоцінність цієї дружби.

По-перше — величезний борг, який ми обоє маємо перед нашими батьками. А це також був борг перед фундаменталістською, диспенсаціоналістською спадщиною, у якій виростали й формувалися батьки нас обох. Ні Джон, ні я ніколи не дійшли б до зневаги до цієї спадщини.

Джек Мак-Артур жив від 1914 до 2005 року. Мій батько жив від 1919 до 2007 року. Обоє були баптистами. Обоє отримали почесні докторські ступені від Університету Боба Джонса. Обоє були мандрівними євангелістами. Обоє були вкрай доктринальними й біблійними у своїй проповіді. Хто може обчислити хвильовий ефект таких життів на життя їхніх синів?

Я особисто не маю жодного сумніву, що між Джоном Мак-Артуром і мною щось клацнуло саме через цю дорогоцінну спільну спадщину.

По-друге, наша дружба стала особливо виразною, сильною й прекрасною саме через те, що за складом особистості ми були дуже різними.

Багато хто з вас, судячи з вашого сміху, пам’ятає яскравий приклад цього під час однієї панельної дискусії, коли ведучий попросив нас розповісти, як ми даємо собі раду з пригніченістю. І я розповів історію про те, як сидів на сходах гостьового будинку й плакав, а моя дружина підійшла до мене й сказала: «Джонні, що сталося?» А я відповів: «Не маю жодного уявлення». І Мак-Артур подивився на мене так, ніби я був з іншої планети. І сказав: «У мене немає часу на пригніченість. Я просто переходжу до наступної справи, яку треба зробити».

І це був чудовий момент навчання для всіх молодих пасторів, бо я хотів сказати їм: «Підбадьортеся. Не всі такі, як Мак-Артур. Бог використовує і меланхолійних пасторів».

Я хочу сказати ось що: ці відмінності — а були й інші — зробили цінність і красу нашої дружби особливо рельєфною. Це було солодко.

Нарешті, третє, що посилило цю дружбу, полягало в тому, що жоден із нас не задовольнявся самими словами, доктринами, ідеями чи аргументами. У нашій ДНК було йти крізь слова, крізь доктрини — до самої реальності.

Доктрини описують реальність. Вони — не сама реальність. Бог — це реальність. Христос — це реальність.

Небесний мед, смак якого ми відчували в Біблії, — це був Христос. «Скуштуйте й побачте, який добрий Господь». Жадоба, яку ми відчували до скарбу Слова, була жадобою до Христа.

Потреба в доктринальних битвах ніколи не зникне. І я певен: якби він зараз стояв тут і торкав мене за плече, то сказав би: «Обов’язково скажи: “Боріться за віру, раз назавжди передану святим”».

Але відданість спільній боротьбі не була солодкістю цієї дружби. Солодкість цієї дружби передають слова Джона Овена, які я вважаю надзвичайно проникливими. Він писав: «Коли доказ і необхідність істини перебувають у нас; коли не тільки зміст слів є в нашому розумі, але й суть самих речей перебуває в нашому серці; коли ми маємо спілкування з Богом у тій доктрині, за яку боремося, — тоді, Божою благодаттю, ми будемо захищені від усіх людських нападів».

Ось у чому був ключ. Ось що було найважливішим. Ось у чому була солодкість: спілкування з Богом. Спілкування з живим Богом у тій доктрині, за яку ми боремося.

Коли сутністю дружби є відданість живому Богові в тій доктрині, за яку ми боремося, тоді смерть її не припиняє. Ми обоє й зараз насолоджуємося спілкуванням із Богом, і в цьому сенсі ми досі маємо спілкування один з одним.

Тож дякую Тобі, Отче, за життя і дружбу Джона Мак-Артура.

Джерело: The Friendship of John MacArthur (https://blog.tms.edu/the-friendship-of-john-macarthur)