Необхідність долини

«Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені, Твоє жезло й Твій посох вони мене втішать!» — Псалом 23:4

Бурхлива погода — це реальність життя. Особливо це стосується мого рідного штату Оклахома, який ласкаво називають «алеєю торнадо». Навіть наша команда НБА — Oklahoma City Thunder! Багато хто з нас живе у штатах із мінливою погодою і вміє розпізнавати ознаки наближення бурі. Якщо провести якийсь час в Оклахомі, можна помітити, що коли умови сприятливі для торнадо, самі барви природи ніби змінюються. У природі з’являється попередження про те, що наближається. Але бувають і такі дні, коли буря налітає без жодного попередження. Блакитне небо й яскраве сонце миттєво змінюються темрявою, сильним вітром і дощем.

Наш Бог не залишає нас навіть серед життєвих бур. У часи потрясінь і невизначеності ми можемо звертатися до Писання по керівництво, потіху й практичні настанови, які допомагають нам триматися близько до нашого Пастиря, нашої твердині серед бурі. Наш Господь вірний.

Багато хто з нас може процитувати 23-й Псалом, і, можливо, через звичність ми вже притупили сприйняття його дивовижних істин. Але коли читаємо його свіжим поглядом, то краще помічаємо і втіху, і, подекуди, застереження, які він дає. Четвертий вірш Псалма 23 особливий тим, що в перших кількох фразах ми бачимо раптову й відчутну зміну настрою. Немов раптова весняна буря, перші три вірші, сповнені втіхи й надії, швидко змінюються темрявою, невизначеністю і небезпекою.

Мені цікаво, чи відгукується це вам так само, як і мені. Церковне життя може бути непередбачуваним. Ми — недосконалі лідери, які якнайкраще ведуть недосконалих людей. Але іноді долина з’являється ніби нізвідки, і раптом наше завдання стає важчим. Саме в цьому й полягає призначення написаного Слова. Наш найвищий Провідник і Пастир бажає дати нам необхідні засоби для виконання того, до чого Він нас покликав, коли ми піклуємося про Його людей. Через вірне перо Давида, натхненне Святим Духом, Господь попереджає нас, що на нашому шляху не завжди буде щастя й легкість, але також дає нам надію у Своєму вірному прикладі, щоб і ми могли вести інших навіть через найглибші долини.

Навіть коли я йду долиною...

Давид знав реальність долини не з одного боку. Так, у юності він був справжнім пастухом, який вів отару через долини в пошуках води й пасовищ, але долина мала для нього й особисте значення, як, імовірно, і для вас та для мене. Ми всі знаємо, що в дорослому віці Давида переслідували тіні, породжені його власними вчинками. Коли він писав про долини, він знав реальність зла цього світу, болю й потреб інших, а також недосконалості власного серця.

Давид із досвіду знав, що долина давала вівцям достаток води й поживи, але водночас приховувала особливі небезпеки. Оскільки долина була добрим джерелом їжі, туди сходилося багато тварин, серед яких були й хижаки, здатні загрожувати вівцям і калічити їх. До того ж у низині бурі могли спалахувати швидко й несподівано, приносячи паводки та погану видимість. Долина була необхідною зупинкою на маршруті пастуха, але вона не завжди була легкою.

Ніхто з нас не пройде це життя без долин. І все ж хіба ви не погодитеся, що саме в такі часи духовне зростання стає найочевиднішим? Ми повинні бути обережними, щоб вірно вести людей через ці несподівані й небажані пори.

Хоч світ, здається, живиться драмою, більшість людей віддали б перевагу спокійному життю біля тихих вод, а не потопанню в повені. Незалежно від того, чого ми хочемо, якщо бути чесними, час, проведений у долині, має свої плоди. Саме в ці болісні пори ми, як правило, молимося найпалкіше. Життєві труднощі спонукають нас бігти до нашого Отця.

Хоч час у долині часто болісний, у руці нашого люблячого Пастиря він стає цінним знаряддям.

Тож ні, це ніколи не є нашим вибором, але саме в часи невизначеності ми багато чого вчимося про те, як піклуватися про отару й чого Бог бажає від нас. Іноді ми виявляємо, що наші люди страждають просто тому, що живемо в занепалому світі. Інколи ж ми лагідно проводимо довірених нам людей через безлад, який вони самі ж і створили, закликаючи їх до покаяння й приймаючи назад до отари. У тяжкі дні ми, ймовірно, молимося за інших ревніше, ніж молилися б інакше.

Ці часи зростають і нас самих. Долина змушує нас реагувати. Коли ми йдемо поруч з іншими через їхній біль, нам знову нагадується, що наша надія в житті й смерті — лише Бог. Ісус, Головний Пастир, дає такі слова підбадьорення: «Це Я вам розповів, щоб мали ви мир у Мені. Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг!» (Івана 16:33).

Зверніть увагу, що дієслово в цій частині Псалма 23:4 — іду. Коли приходять дні тривоги, це не час лягати, здаватися, відступати чи непритомніти. Ми заохочуємо інших іти. Ми й самі продовжуємо йти поруч із ними. Практично це означає, що ми залишаємося ревними в молитві, вірними нашим зібранням як Божого народу й спраглими до Слова. У моменти, коли життя здається найважчим, ми ведемо інших до Пастиря. Це не час знемагати в служінні. Іди далі! Він діє. Він веде інших через тебе.

Немає іншого способу пройти долину, окрім як іти далі, слідуючи за проводом Господа.

Нам корисно читати четвертий вірш у світлі третього. Зверніть увагу, що вірш третій говорить: «Він провадить мене по стежках правди ради Ймення Свого», але відразу після цього стежка веде в долину. Чи означає це, що Бог покинув нас? Чи присутність долини свідчить про те, що ми зійшли зі стежок правди? Чи ми щось пропустили й ведемо всіх у неправильному напрямку? Як пише християнський автор Девід Гібсон: «Ні, долина смертної темряви, дні глибокої темряви, не означають, що ми зійшли зі стежок правди; навпаки, інколи саме там і проходять пастирські стежки правди».[1]

Ми повинні відмовляти тих, кого ведемо, — і самих себе! — від думки, ніби дні в долині означають залишення Пастирем. Той Самий, Хто веде нас біля тихих вод, веде кожного з нас і через долину. Наш Пастир нікуди не зник. Він поруч із нами і навчає нас, що дорога через долину — це необхідна частина стежки правди.

...смертної темряви...

Смертну темряву можна розуміти у двох значеннях. З одного боку, вона говорить про дні болю, скорботи й утрати. У житті кожного з нас бувають моменти — інколи дні, а то й довші пори, — коли сонце ніби перестає світити. Людська природа схильна вважати, що темні дні або труднощі в служінні означають, що Бог про нас забув. Або ж буває, що віруючі звинувачують самих себе за те, що відійшли вбік, і почуваються негідними повернутися до безпеки отари. О, як би ворог хотів довести овець до такого хибного висновку! Ми повинні ревно шукати й знаходити поранених.

Ми знаємо, що наша віра не звільняє нас від труднощів цього світу. Віруючі втрачають роботу, хворіють і переживають розбиті стосунки. Ми не захищені від хвороб, розчарувань чи смерті. Християни можуть втратити майно через стихійні лиха або злі людські схеми так само, як і будь-хто інший. І все ж Бог із нами й досі веде нас через ці долини. Бувають часи, коли ми мусимо піклуватися про інших, маючи водночас і самі важкий тягар на серці. Але ми продовжуємо шлях.

Смертну темряву можна розуміти не лише як можливість скорботи, а й як неминучість смерті. Якщо Господь не повернеться раніше, наші тіла одного дня помруть. Для християн у цьому немає нічого страшного, але це реальність, яка повинна спонукати нас жити з вічною метою. Цей світ — не наш дім; ми лише подорожуємо ним. Ми знаємо, що наш час на землі тимчасовий. Ми повинні нагадувати собі й нашим братам та сестрам у Христі ці істини:

«Навчи нас лічити отак наші дні, щоб ми набули серце мудре!» — Псалом 90:12

«...яке ваше життя? Бо це пара, що на хвильку з'являється, а потім зникає!...» — Якова 4:14

Перша частина четвертого вірша дає нам дві точки наголосу, над якими варто роздумувати: земні скорботи й тілесну смерть. Наш Пастир із нами навіть у життєвих долинах, навіть тоді, коли ми можемо втратити щось дуже дороге для нас. Але й у смерті ми не самі; близькість нашого Пастиря залишається з нами. Для тих із нас, хто пастирює, проводити родини через смерть близької людини — болісно. І все ж у цьому болю є надія.

Дональд Грей Барнгавс служив пастором Десятої пресвітеріанської церкви у Філадельфії. Якось він розповів, як після смерті й похорону своєї дружини повертався додому з дітьми. Його діти були глибоко засмучені, і він шукав спосіб їх утішити. Повз проїжджала велика вантажівка для перевезень, і її тінь ковзнула по машині. Він обернувся до дітей і запитав: «Ви б хотіли, щоб вас переїхала вантажівка чи її тінь?» Діти відповіли: «Звісно, тату, краще щоб тінь. Вона ж зовсім не може нам зашкодити». Тоді він сказав: «А знаєте, що дві тисячі років тому вантажівка смерті переїхала Ісуса... щоб нас могла торкнутися лише її тінь?»[2]

Ми зустрічаємо смерть, ми втішаємо інших перед лицем смерті й несемо тягар родин, які втратили близьких у смерті, але через Ісуса ми стикаємося лише з її тінню. Можливо, долина смертної темряви для вас — це пора страждання у вашому особистому житті, а ви все одно відповідальні за те, щоб вести інших. Пам’ятайте: ми недосконалі лідери, які ведуть недосконалих людей.

Бурі, небезпеки й випробування будуть і для вас, і для них. Ми зіткнемося з власними труднощами, і нас також покличуть вести інших через скорботні пори їхнього життя. У такі моменти смерть і воскресіння нашого істинного Пастиря — наша втіха й наша надія. Яка наша надія в житті й смерті? Це спасіння від нашого Бога! Завжди.

Посилання
[1] David Gibson, The Lord of Psalm 23: Jesus Our Shepherd, Companion, and Host (Wheaton, IL: Crossway, 2023), 61.
[2] Erwin Lutzer, One Minute After You Die (Chicago, IL: Moody Publishers, 1997), 61. Джерело: The Necessity of the Valley — https://blog.tms.edu/the-necessity-of-the-valley Автор: Michael Staton