Він умалив Самого Себе

Таємниця того, що Ісус є водночас повністю Богом і повністю людиною, — реальність втілення — чи не найдетальніше пояснюється в Посланні до филип’ян. Павло пише про це не лише заради високого богослов’я, а й для того, щоб дати филип’янам приклад справжнього смирення.

Павло починає у Филип’ян 1:27 пояснювати, що означає для Божого народу поводитися достойно Євангелії. Він пише, що християнське життя насамперед полягає в єдності одне з одним (1:27; 2:1–2). І ключем до цієї єдності, пояснює він, є смирення.

Розбрат укорінюється доти, доки його підживлюють егоїзм, гордість і пиха. Але коли віруючі мають правильний погляд на самих себе у світлі Божої святості, тоді зникають усі уявлення про «заслуженість» — відчуття, ніби ми маємо право на певне ставлення до себе. Розбрат просто не може вижити серед віруючих, пройнятих таким самозабутнім смиренням, яке шукає власного щастя в щасті інших. Тому Павло наказує віруючим не робити «нічого підступом або з чванливости, але в покорі майте один одного за більшого від себе. Нехай кожен дбає не про своє, але кожен і про інших» (2:3).

А далі він подає своїм читачам найвищий приклад такого смирення — втілення і євангельську місію Господа Ісуса Христа: «Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі» (2:5).

Народження Господа Ісуса Христа — це не просто гарна історія для читання напередодні Різдва.

Для послідовників Христа Різдво має етичні наслідки

Втілення Христа повинне помітно впливати на наше життя. Воно покликане зробити нас смиренним народом. Павло пояснює подробиці Христового передіснування і втілення, щоб показати, з якої висоти Господь зійшов і до якої глибини Він упокорився. І цю картину він дає нам для того, щоб ми мали приклад для наслідування, прагнучи смирення та служіння братам і сестрам.

Поклик Різдва — це поклик до смирення.

У цій статті я хочу розглянути Христа, у Якому ми бачимо найвищий приклад смирення, і поміркувати про славу, від якої Він відмовився, права, від яких Він зрікся, і ганьбу, яку Він прийняв.

Слава, від якої Він відмовився

Ще до того, як народилося немовля Ісус, Христос «бувши в Божій подобі» (Фил. 2:5–6).

Це не означає, що Ісус лише зовні здавався Богом, але не був Ним насправді. Грецьке слово, перекладене як «подоба», — morphe — означає зовнішній вияв внутрішньої сутності. Інакше кажучи, за самою Своєю природою Ісус був Богом.

А що є зовнішнім виявом внутрішньої Божої природи? Це Його слава. Коли Бог виявляє Свою присутність посеред Свого народу, це виявляється в Його славі шехіни. Цю славу ми бачимо по всьому Писанню — у хмарі, у вогняному стовпі, у димі, що наповнював скинію. І ця слава належала Ісусові від самої вічності (див. Ів. 1:14; 17:5).

У шостому розділі Ісаї пророк пише: «Року смерти царя Озії бачив я Господа, що сидів на високому та піднесеному престолі, а кінці одежі Його переповнювали храм», а ангели вигукували: «Свят, Свят, Свят Господь Саваот, уся земля повна слави Його!» (Іс. 6:1, 3). Пізніше Іван напише, що саме про Ісуса говорив Ісая в цьому уривку (Ів. 12:41).

Ось це і є небесна слава, від якої відмовився наш Спаситель. Ісус Христос — Сам Бог, Бог істинний від Бога істинного! Ще до створення світу Він вічно існував у самій Божій природі, у самій Божій сутності й у самій Божій славі.

Саме з цієї величної небесної висоти Бог Син зійшов у смиренні Свого втілення. Іван Кальвін пише: «Отже, якщо Син Божий зійшов із такої великої висоти, то наскільки ж безглуздо, щоб ми, які є ніщо, підносилися в гордості!»

Права, від яких Він зрікся

Павло пише филип’янам: «Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі, що, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини» (2:5–7).

Хоч Христос і існував до створення світу в самій Божій природі, сутності й славі, царюючи над творінням у величі та приймаючи поклоніння святих і ангелів на небі, Він не вважав цього чимось, за що треба триматися. Натомість Він смиренно залишив небесну славу і прийняв на Себе обмеження людської природи, щоб звершити спасіння грішників.

Павло каже, що Він «умалив Самого Себе» (2:7). Можливо, ще точніше було б сказати, що Він «зробив Себе нічим» або «упокорив Себе до повного самозречення». Він зробив це, «прийнявши вигляд раба і ставши подібним до людини». Христос зробив Себе нічим, узявши на Себе людську природу.

Ми схильні недооцінювати всю вагу втілення, бо людська природа — це все, що ми знаємо. Але подумайте, що саме залишив Христос. Це Творець всесвіту, володар божественної слави й величі, Той, Кому справедливо поклоняється все небесне воїнство, — і Він приймає вигляд раба. Ми повинні дивуватися смиренню Христа.

Подумайте, як сильно вам хотілося б позбутися немочей плоті, гріховності серця, болю й тління, що властиві людському існуванню. А тепер подумайте, що Ісус — вільний від слабкості, болю й тління — бачив багатство Своєї довтілесної слави і смиренно обрав узяти на Себе людську природу, щоб жити й померти як раб. Він — найвищий приклад Того, Хто вважав інших за важливіших від Себе. Він дбав не лише про Свої інтереси, але й про інтереси інших. І таким чином Він показав нам, до чого покликані тепер ми.

Як не сумно це визнавати, для багатьох святковий час — не радісний. Порожні місця за столом нагадують родинам про втрати й біль. Підготовка вечері, плани поїздок і нескінченні покупки наповнюють домівки напругою. І саме в цю важливу пору року очікування від зустрічей можуть стикатися одне з одним, породжуючи гіркоту й розчарування. Усе це створює чимало приводів для того, щоб запалювався гнів і зміцнювалася гордість.

Особливо в цей час року нам потрібно мати в собі ті самі думки, що були й у Христі Ісусі. Посеред конфлікту, навіть якщо ми маємо рацію, ми повинні пам’ятати про Єдиного, Хто справді мав право наполягати на Своїх правах, але не зробив цього. Тоді ми зможемо вважати одне одного важливішими за себе й «пошаною один одного випереджати» (Рим. 12:10) заради справжньої єдності. Кальвін писав: «Він [Ісус] відмовився від Свого права; від нас же вимагається тільки те, щоб ми не приписували собі вищого становища, ніж належить».

Якщо Бог Син упокорився аж настільки, то до якої глибини смирення ви відмовитеся зійти?

Ганьба, яку Він прийняв

Павло продовжує: «І подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної» (2:8).

Ісус не просто став людиною — Він став слухняною людиною. Від вічності Син був рівний Отцеві в славі й величі, але тепер, у Своєму втіленні, Він перебуває з Отцем у відносинах влади й підкорення (див. Ів. 5:30; 6:38). І це смиренне підкорення Христа Отцеві веде Його аж до смерті. Ісус народився, щоб померти. Сенс Ісусового втілення — в Ісусових стражданнях.

Різдво — це лише вступ до Страсної п’ятниці

Автор життя смиренно підкоряється смерті. Той, Хто без гріха, смиренно підкоряється прокляттю гріха. Той, Хто має життя в Самому Собі (Ів. 1:4; 5:26), — Той, Хто оживляє, кого хоче (Ів. 5:21), — смиренно відпускає Своє життя, підкоряючись Отцеві й люблячи тих, кого Отець дав Йому. Це смирення, що сяє, мов сонце у своїй повній силі.

Хрест означав одне: найжахливіший і найганебніший вид смерті. Під час розп’яття металеві цвяхи пробивали зап’ястки й ноги жертви, і людину залишали висіти оголеною та виставленою напоказ, інколи на кілька днів. Оскільки тіло тягнуло вниз сила тяжіння, його вага тиснула на легені, а перерозтягнення грудної клітки й м’язів робило дихання вкрай утрудненим. Жертва судомно хапала повітря, підтягаючись угору. Але коли вона це робила, рани на зап’ястках і ногах розривалися об цвяхи, а шкіра на спині, зазвичай уже розірвана бичуванням, терлася об нерівне дерево. Зрештою, коли людина більше не могла знайти сили піднятися для вдиху, вона помирала від удушення під вагою власного тіла.

Там, на Голгофі, дві тисячі років тому, невинний, святий, праведний Син Божий помер такою смертю. Бог. На хресті.

Це був Найвищий із високих, Який зійшов до найнижчого з низьких. І якщо Він — Той, Хто був достойний усієї честі й слави, — зміг підкорити Себе цьому, то чи можемо ми й далі жити в егоїстичних амбіціях і марнославстві? Чи можемо ми й далі сваритися одне з одним і наполягати на своїх правах? Чи можемо відмовляти в прощенні? Чи можемо зробити щось менше, ніж віддати всі свої права й покласти своє життя в жертовному служінні одне одному?

Один мудрий чоловік якось запитав: «Як людина може бути зарозумілою, стоячи біля хреста?»

Божественне прокляття

Але, як би важко в це не було повірити, ганьба й біль хреста не були найнижчою глибиною, до якої смиренно зійшов Син Божий. Старий Заповіт учив, що всякий, повішений на дереві, є проклятий Богом (див. також Гал. 3:13). Гірше за біль, муку й ганьбу, розп’яття несло із собою ще й божественне прокляття.

Ми повинні глибоко й довго роздумувати над тим, що означало для Бога Сина бути проклятим Богом Отцем. Він ніколи не заслуговував пізнати гнів Свого Отця. Він завжди заслуговував лише на Отцеве благовоління і схвалення. І там, на Голгофі, Він був відсічений від Того, Хто був зіницею Його ока, від радості Його серця. І Він був невинний! Я ледве можу уявити, яке приголомшення мав пережити Син Божий, коли вперше за всю вічність відчув незадоволення Свого Отця. Не дивно, що Він вигукнув: «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?»

Це мій гріх зробив це. Мій гнів Він мусив нести. Це мій суворий погляд Отця, моє відчуження. Це мій крик покинутості. Я ледве витримую саму думку про це.

І друже, якщо ти ще не відчув болю цієї думки в самій глибині своєї душі й не закричав усім єством, щоб Бог змилувався над тобою, ти й досі мертвий у своїх провинах і гріхах. Але я благаю тебе: відчуй це тепер. Заклич тепер у покаянні й вірі та впади на милість Христа. Відвернися від свого гріха — відкинь усі свої «добрі діла», на які ти спираєшся, аби потрапити на небо, — і благай про прощення на підставі смерті й воскресіння Господа Ісуса Христа. Повністю покладися лише на Його праведність задля спасіння. І Бог обіцяє, що ти будеш спасенний. Його смерть стане твоєю смертю. Його прокляття — твоїм прокляттям. А Його праведність — твоєю праведністю. Що ж може завадити тобі просто зараз ухопитися за вічне життя?

А до моїх братів і сестер, які вже вхопилися за нього: «Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі». Якщо Він міг зійти зі слави самого неба аж до повного приниження на хресті, то хіба ми не можемо смиритися, щоб бути слугами для всіх? Хіба ми, прості створіння з пороху, не можемо зректися своїх прав заради збереження єдності Духа в союзі миру?

Поклик Різдва — це поклик до смирення. Нехай же ми, з Божої благодаті, дамо на нього відповідь.

[Примітка редактора: цей допис уперше був опублікований у грудні 2019 року й відтоді оновлений.] Джерело: He Made Himself Nothing — https://blog.tms.edu/he-made-himself-nothing Автор: Mike Riccardi