Наша вдячність за д-ра Джона Мак-Артура

Ми вдячні за те, що 23 серпня 2025 року змогли вшанувати життя й служіння нашого засновника, багаторічного президента та канцлера, д-ра Джона Мак-Артура. Нижче подано адаптовану стенограму проповіді д-ра Сінклера Фергюсона з меморіального богослужіння. Мабуть, я мав би здогадатися, що богослужіння, яке почалося зі звуків шотландської волинки, триватиме приблизно стільки ж, скільки тривало старе шотландське богослужіння XVII століття. Перш ніж ми на кілька хвилин звернемося до Божого Слова, я хотів би, якщо можна, бути голосом усіх нас і багатьох людей по всьому світу, щоб сказати вам, пані Мак-Артур, що ми завжди любили вас через вашого чоловіка. Але, ймовірно, немає іншого дня, коли б ми любили вас більше — заради вас самої і заради того, що ви дали всім нам. Усій родині Мак-Артурів ми хочемо подякувати за те, що ви дозволили нам стати учасниками цієї урочистості Божої благодаті і розділити той привілей, який мають усі, хто так чи інакше увійшов у коло дружби Джона Мак-Артура. Незалежно від того, зустрічалися ми з ним особисто чи ні, ми справді дякуємо Богові за привілей сьогодні бути з вами як одна родина. Гадаю, як і багато служителів, коли я чув, що хтось, кого я любив, і хтось, хто любив Господа, відійшов у славу, я щоразу ставив собі запитання: «Який уривок Писання, яка риса Господа Ісуса Христа нагадує мені про цю дорогу людину?» І не лише для того, щоб ми могли сказати щось про неї та побачити в ній відбиту славу Господа Ісуса, а й тому, що це часто допомагає тим, хто ще не є християнами, зрозуміти, чому вони так захоплювалися і так високо цінували когось, навіть не усвідомлюючи, що саме визначало життя цієї людини. У її житті вони бачили щось від тіні Ісуса Христа. Але тепер для них є нагода побачити Самого Ісуса Христа, прийти до Нього й покластися на Нього. Уривок, який особливо був у мене на серці впродовж останніх кількох тижнів, — це 4-й розділ другого послання Павла до коринтян. Тому, маючи за милосердям Божим таке служіння, ми не тратимо відваги. Але ми відреклися тайного сорому, не ходячи в хитрості та не перекручуючи Божого Слова, але з'явленням правди доручуємо себе кожному сумлінню людському перед Богом. Коли ж наша Євангелія й закрита, то закрита для тих, хто гине, для невіруючих, яким бог цього віку засліпив розум, щоб для них не засяяло світло Євангелії слави Христа, а Він образ Божий. Бо ми не себе самих проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа, ми ж самі раби ваші ради Ісуса. Бо Бог, що звелів був світлу засяяти з темряви, у серцях наших засяяв, щоб просвітити нам знання слави Божої в Особі Христовій. А ми маємо скарб цей у посудинах глиняних, щоб велич сили була Божа, а не від нас. У всьому нас тиснуть, та не потиснені ми; ми в важких обставинах, але не впадаємо в розпач. Переслідують нас, але ми не полишені; ми повалені, та не погублені. Ми завсіди носимо в тілі мертвість Ісусову, щоб з'явилося в нашому тілі й життя Ісусове. Бо завсіди нас, що живемо, віддають на смерть за Ісуса, щоб з'явилось Ісусове в нашому смертельному тілі. Тому то смерть діє в нас, а життя у вас. Та мавши того ж духа віри, за написаним: Вірував я, через те говорив, і ми віруємо, тому то й говоримо, знавши, що Той, Хто воскресив Господа Ісуса, воскресить з Ісусом і нас, і поставить із вами. Усе бо для вас, щоб благодать, розмножена через багатьох, збагатила подяку на Божу славу. Через те ми відваги не тратимо, бо хоч нищиться зовнішній наш чоловік, зате день-у-день відновляється внутрішній. Бо теперішнє легке наше горе достачає для нас у безмірнім багатстві славу вічної ваги, коли ми не дивимося на видиме, а на невидиме. Бо видиме дочасне, невидиме ж вічне! —2 Коринтян 4:1–18 Не думаю, що мені коли-небудь раніше доводилося проповідувати у Сполучених Штатах, не отримавши прохання дати назву проповіді. І назва цього короткого звернення, якої в мене не просили, така: «Чому так багато з нас сьогодні настільки вдячні за дар, який Бог дав нам у д-рі Джоні Мак-Артурі?» І відповідь, звісно, частково полягає в тому, ким він був для нас, але передусім — у тому, ким Господь Ісус був для нього, а відтак і для нас. Я хочу коротко поміркувати з вами над трьома відповідями на це запитання. Перша: тому що ми бачили в ньому відображення апостольського служіння. Друга: тому що в його проповіді ми переживали істини, які змінили нашу долю. І третя, дуже проста: тому що ми хочемо подякувати Богові за те, ким він був для кожного з нас особисто. Перш за все, ми бачили в ньому відображення апостольського служіння. Думаю, з цієї нагоди він би мені пробачив — і я певен, що й ви пробачите, — якщо я не піду рядок за рядком, слово за словом через 2 Коринтян 4. Але я хочу, щоб ви разом зі мною звернули увагу на п’ять ознак апостольського служіння, які були дуже виразними в тому служінні, що тепер завершилося з цієї кафедри. Двічі в цих віршах апостол Павло каже, що він не втрачає відваги, і цей повтор натякає, що було чимало обставин, за яких він міг би занепасти. Справді, мова, яку він тут використовує, поза Новим Завітом уживалася для опису страждань жінки в родових муках, але вона була рішуче налаштована пройти через них, щоб дитина народилася. І Павло використовує цей образ як опис християнського служіння, служіння Євангелія — бути в родових муках, аж поки Христос повністю не сформується в нас. І впродовж цих 56 років д-р Мак-Артур перебував у таких родових муках у Божому Слові, у Божій присутності, щоб Христос повністю сформувався, особливо в цій громаді. Він сіяв зерно Божого Слова з цього маленького куточка землі, щоб Боже Слово привело кожного з нас бодай до певної подібності до нашого Господа Ісуса Христа. Павло каже, що робив це відкритим проголошенням істини. Він говорить нам, що є така проповідь, яка справляє сильне враження, але водночас глибоко вводить в оману. Але його проповідь була відкритим виявленням істини. Не просто розмовою про слова Божого Слова, а проголошенням Бога в Ісусі Христі силою Святого Духа, так що для душ чоловіків і жінок відбувалося справжнє явлення Самого Господа Ісуса. Було відчуття, що справжнім Проповідником є Сам Він і що Він виконує обітницю, яку дав апостолам у Своїй прощальній бесіді в горниці: «Я прийду до вас і виявлю Себе вам». І це завжди є великою ознакою розгортання Божого Слова, яке приносить просвітлення, бо дає нам ясно усвідомити, що саме Ісус Христос проповідує нам через Своє Слово, притягує нас до Себе, викриває наш гріх і приводить до віри. Дивовижно, але я подумав, можливо, трохи подібно до Павла біля того невеликого кафедрального столика в Ефесі, де він винайняв лекційну залу філософа Тирана, і вся Азія почула Боже Слово. Так і тут ми дякуємо за те, що терпляче розгортання істини Євангелія сягнуло аж до країв землі й, без винятку, з Божої благодаті — кожного одного нашого серця. Але, як Павло тут показує, цього ніколи не може статися без другої ознаки. І це видима послідовність життя, прожитого перед Богом. І він наголошує на цьому, чи не так? У служінні, яке виявляє Христа, той, хто проповідує, також має бути явлений тим, кому проповідує, — у цілісності власного життя. «Те, ким я є, явне Богові», — каже він. Явне Богові, і, користуючись тим самим словом, явне також і вашому сумлінню. Це можливе лише тоді, коли проповідник здійснив великі зречення — коли він здатний зректися себе заради Ісуса Христа і жити для Нього, і коли він здатний зректися всіх своїх амбіцій заради однієї-єдиної амбіції — зробити Христа відомим народам. І Павло говорить про цю цілісність у власному житті: навіть серед конфлікту й страждання, бо він вірив, як псалмоспівець, під тиском; бо він вірив через того самого Святого Духа, тому й говорив. І отже, було відкрите виявлення істини, видима послідовність життя — і все це на службі звеличення Господа Ісуса Христа. «Ми не себе проповідуємо, — каже він, — а Ісуса Христа як Господа». Коли я перечитував ці вірші у світлі цього зібрання, ця фраза особливо виразно постала переді мною. «Ми проповідуємо Ісуса Христа як Господа». Не лише як Спасителя, але проповідуємо Ісуса Христа як Господа. І далі ви помітите, що Павло додає дещо, що майже звучить як напруження щодо цього твердження. Гадаю, якби це писали ми, то поставили б крапку саме тут: «Ми не себе проповідуємо, а Ісуса Христа як Господа». Але зверніть увагу, як Павло продовжує: «А себе — ваших рабів заради Ісуса». І саме це приносить Боже Слово від Божого слуги до сердець Божого народу. Бо хоч він стоїть за священною кафедрою, він стоїть навколішки. І, як Павло каже солунянам, він не лише дає Боже Слово, а й віддає себе самого в Божому Слові. І хоч він виконав свою працю, він усвідомлює, що в його руках, через його уста, відбувається ось що: Божий народ приймає слово не як людське слово, а як те, чим воно насправді є, — Боже Слово, яке саме діє у вас, віруючих. І хіба не це Мартин Ллойд-Джонс називав таємницею і романтикою проповіді? Насіння розсипається, а Дух бере це насіння, рухається серед громади й приходить до кожного з нас і каже: «А це — для тебе». І те, що Святому Духові вгодно робити це, пов’язане з тим, що той, хто проповідує Євангеліє, є слугою Ісуса Христа, Якого він проповідує як Господа, і водночас приходить до тих, кому проповідує, і каже: «Я теж ваш слуга заради Ісуса». Саме так Ісус підноситься серед нас. І від 9 лютого 1969 року це тут було незмінною реальністю. Але з цим пов’язана й інша ознака, про яку тут говорить Павло, — готовність страждати за Євангеліє. Є певна ціна в тому, щоб бути настільки крихким. Не випадково, каже Павло, Бог вклав силу і славу Євангелія в глиняні посудини, щоб коли ці глиняні посудини розбиваються, як за днів Гедеона, здавалося, що сила, слава і переміна походять не від людини, а від Спасителя, Якого вона проповідує. Тому він каже: «Ми маємо цей скарб у посудинах глиняних, щоб велич сили була Божа, а не від нас». А це вимагає від проповідника готовності страждати й бути зламаним заради Євангелія. Я не міг не згадати слова Емі Кармайкл із її вірша: «Невже в тебе немає шрама? Ніде немає прихованого шрама — на нозі, на боці чи на руці? Я чую, як тебе оспівують як могутнього в країні, Чую, як вітають твою яскраву висхідну зорю, Невже в тебе немає шрама? Невже в тебе немає рани? А Я був поранений стрільцями, знесилений, Притулений до дерева, щоб померти, і роздертий Хижими звірами, що оточили Мене, — Я зомлів. Невже в тебе немає рани? Ні рани, ні шрама? Та яким є Владика, таким буде й слуга, І проколоті ноги тих, хто йде за Мною; А твої — цілі: чи міг далеко піти той, Хто не має ні рани, ні шрама?» Наближається день, коли всі рани будуть зцілені, а будь-які шрами, що залишаться, прославлені, як шрами Христа, залишаться як знаки вірності. І все це — відкрите проголошення істини, видима послідовність життя, проповідь Ісуса як Господа, готовність страждати за Євангеліє — пов’язане з єдиним, неподільним поглядом на Божу славу. Проповідник не служить собі. Він не прославляє себе. «Усе бо для вас», — каже апостол. А оскільки це заради вас, то через вас — і для інших. Але в кінцевому підсумку все це — заради Нього. Ми живемо, щоб догоджати Йому, прославляти Його, і зрештою справді будемо досконало насолоджуватися Ним повіки. Тому ми не втрачаємо відваги, бо видиме — тимчасове. Невидиме — вічне. Знаєте, роздумуючи впродовж останніх кількох тижнів, я справді дедалі більше переконувався, що служіння д-ра Мак-Артура було служінням на віки. Уся річ у його простоті. Воно не було підпорядковане світовим подіям, а було підпорядковане істині Євангелія, яка перебуватиме вічно. І це навело мене на думку, що він не лише, очевидно, належав до шанованого шотландського клану, сина Артура — тобто, якщо в когось є сумнів, великого короля Артура з лицарів Круглого столу. Він належав до ще давнішого клану. Не до клану Мак-Артурів, а до клану тих, чиє християнське ім’я було Джон. Він належав до клану Івана Хрестителя. Хоч мушу сказати, що Джон Мак-Артур завжди здавався мені краще вдягненим, ніж Іван Хреститель. Хіба що на тій фотографії в чудовій біографії Ієна Мюррея, де він виходить із Тихого океану так, ніби це чудовисько з морських глибин. Але послання Івана Хрестителя було: «Ось Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!» «Йому належить рости, а мені — маліти». І, подібно до Івана, улюбленого апостола, чиє ім’я він так прекрасно носив, який побачив славу Господа Ісуса й настільки особисто пережив її, що описував себе як учня, якого любив Ісус, бо Ісус умив йому ноги на знак того, що змиє його гріхи: «Подивіться, яку любов дав нам Отець, щоб ми були названі Божими дітьми». Він був, час від часу в публічному служінні, подібний до золотоустого проповідника ранньої Церкви, Івана Золотоустого, який був готовий протистояти імператорові заради Євангелія. І він був подібний до Джона Нокса, про якого під час похорону сказали, що це був чоловік, який не боявся обличчя жодної людини, бо навчився боятися Божого обличчя. Він був також подібний до Жана Кальвіна — сторінка за сторінкою, рядок за рядком, розділ за розділом, абзац за абзацом роз’яснюючи Боже Слово, аж поки в його випадку місто Женева не зазнало перетворення і в ньому самому не залишилося більше подиху, а в нашому випадку — аж поки наші життя не зазнали перетворення і в нашому Джоні не залишилося більше подиху. І він був також подібний до ще одного шотландця, менш відомого, Джона Лівінгстона, через проповідь якого 1630 року в Керк-оф-Шоттс навернулося п’ятсот людей і який пізніше написав про проповідь ось що — слова, які, я знаю, Джон Мак-Артур колись мав читати: «У проповіді інколи є щось таке, що не можна пояснити ні її змістом, ні її формою, і не можна описати, що воно таке чи звідки приходить; але якоюсь солодкою силою воно пронизує серце й почуття та приходить безпосередньо зі Слова; а якщо є якийсь спосіб здобути таке, то це через небесний стан душі того, хто говорить». Тому що плід правдивого євангельського служіння зрештою залежить не від екзегетичних навичок проповідника, не від його приємної особистості чи сміливості, а врешті-решт — від цього помазання Святим Духом, завдяки якому він може сказати: «Дух Господній на Мені, бо Він помазав Мене проповідувати Євангеліє». Думаю, можливо, д-р Мак-Артур ніяковів би від того, що сьогодні його вже вдруге порівнюють із Джоном Овеном. Але коли я почув про його відхід у славу, я відразу згадав те, що було сказано про Джона Овена, великого богослова XVII століття, його молодшим колегою Девідом Кларксоном після смерті Овена 1683 року, майже точно в цей самий день року. Ось що Кларксон сказав своїй громаді: «Впало велике світло; видатне святістю, ученістю, обдаруванням і здібностями; пастир, учений, богослов першої величини; святість надавала божественного сяйва всім іншим його даруванням, вона світилася в усьому його шляху й розливалася через усю його поведінку. Мені не потрібно говорити вам про це, бо ви його знали й бачили, що його великим наміром було сприяти святості в її силі, житті й практиці серед вас. Його великою скаргою було те, що її сила занепадала серед тих, хто сповідує віру. Його турботою та зусиллям було попередити або зцілити духовний занепад у власній отарі. Він був світильником, що горів і світив, і ви певний час раділи його світлу». Але багато в чому саме Джон Баньян знову дає нам ключ до того, чому ми так вдячні за нашого Джона. Ви пам’ятаєте, як Тлумач заводить пілігрима до особливої кімнати. Він показує йому картину. «Чоловік на цій картині мав очі, підняті до неба, найкращу з книг у руці, закон істини, написаний на його устах, і світ за своєю спиною. Він стояв так, ніби благав людей, а над його головою висіла золота корона». Тоді Християнин запитав: «Що означає ця картина?» І Тлумач відповідає: «Чоловік, зображений на цій картині, — один із тисячі; він може народжувати дітей і сам їх годувати, коли вони народяться. А те, що ти бачиш його з очима, піднятими до неба, з найкращою книгою в руці й законом істини на устах, показує тобі, що його праця — розуміти й роз’яснювати важкі речі… Тому уважно придивися до того, що я тобі показав, щоб на твоєму шляху не трапилися ті, хто удаватиме, ніби веде тебе правильною дорогою, тоді як насправді їхня дорога веде до смерті». Отже, ми дякуємо Богові за те, що почули відлуння апостольського служіння. Ми дякуємо Богові за дивовижний спосіб, у який це служіння, ми віримо, належить усій подальшій історії. Але також — кожен із нас — за те, що він означав для нас особисто. І якщо мені дозволено на мить дати особисте свідчення: багато років тому, коли мені було трохи за тридцять, д-р Мак-Артур сам звернувся до мене й прийняв мене у свою дружбу без жодної очевидної причини з мого боку. І ця зала, і вся планета сповнені безліччю людей, які можуть засвідчити те саме. І багато хто з нас може засвідчити це, навіть якщо нам ніколи не випало честі особисто з ним зустрітися. Але через це служіння ми були прийняті в його дружбу, і він був нашим другом назавжди. Він виявляв ту рису, яка, принаймні за моїм спостереженням, притаманна кожному справжньому служителеві Євангелія, — той центральний плід Духа з Галатів 5, плід доброти. Знову й знову, у словах, які люди говорили мені, з’являлися саме ці слова. Слова, які великий Августин сказав про Амвросія, котрий став певним знаряддям, щоб привести його до віри: «Не лише його велика проповідь. А те, що він був добрий до мене». Бо він був послідовником Лева з Юдиного племені, Який також був заколеним Агнцем, — через Його доброту, Його любов до грішників. До всіх нас, хто є друзями, співпрацівниками й товаришами в служінні, звернімо до серця слова апостола Павла. Усе Писання Богом надхнене, і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності, щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова. Отже, я свідкую тобі перед Богом і Христом Ісусом, що Він має судити живих і мертвих за Свого приходу та за Свого Царства. Проповідуй Слово, допоминайся вчасно-невчасно, докоряй, забороняй, переконуй з терпеливістю та з наукою. —2 Тимофію 3:16–4:2 А всім нам, хто є членами церковної родини тут, у Grace Church, я хочу нагадати слова Павла до, можливо, його найулюбленішої громади, якщо апостолам узагалі дозволено мати улюблені громади. Отож, мої любі, як ви завжди слухняні були не тільки в моїй присутності, але значно більше тепер, у моїй відсутності, зо страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння. Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю. Робіть усе без нарікання та сумніву, щоб були ви бездоганні та щирі, невинні діти Божі серед лукавого та розпусного роду, що в ньому ви сяєте, як світла в світі, додержуючи слово життя на похвалу мені в день Христа, що я біг не надармо, що я працював не надармо. —Филип’ян 2:12–16 І нарешті, пані Мак-Артур і всій родині Мак-Артурів: усі ми в цій залі й безліч людей до краю землі хочемо подякувати вам за те, що ви так охоче ділилися з нами тим, хто понад усе любив вас і кого понад усе любили ви, і хто міг сказати разом із Павлом: «Бо я вже за жертву стаю, і час відходу мого вже настав. Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг. Наостанку мені призначається вінок праведности, якого мені того дня дасть Господь, Суддя праведний; і не тільки мені, але й усім, хто прихід Його полюбив» (2 Тимофію 4:6–8). Ви любили його найглибше і найдовше, і він любив вас найглибше і найдовше, і саме ви сумуватимете за ним найбільше. Але тепер у вас на небі більше скарбу, ніж будь-коли раніше. Ви очікуєте тієї прекрасної миті, коли побачите Христа обличчям до обличчя. І його Спаситель і наш неодмінно проведе вас туди. Ви не заздрите йому тому, що він тепер переживає. Але той факт, що тепер він є для вас скарбом на небі, спонукає вас також бути вірними до кінця. І настане день, коли всі тіні щезнуть, і ми побачимо Його обличчям до обличчя та насолоджуватимемося славним вічним возз’єднанням. А до того дня нехай благодать Господа Ісуса — а, думаю, ви всі знаєте, що ім’я Джон насправді означає «Бог милостивий», — благодать Господа Ісуса Христа буде з вашим духом. Благодать нехай буде з усіма нами. Помолімося. Господи, Отче наш, ми дякуємо Тобі за все, що сьогодні почули й побачили, за все, що було проспівано на Твою славу. Ми просимо, щоб Ти закарбував у нашій пам’яті й в історії нашого життя все те, що Ти дав нам у Своєму слузі Джоні Мак-Артурі. Молимося, щоб, як і він, ми йшли за Господом Ісусом Христом до самого кінця, а потім — до початку нашої вічної свідомості того, що Він міцно тримав нас і ми будемо з Ним навіки. І про це ми разом молимося в ім’я нашого Спасителя. Амінь. Джерело: https://blog.tms.edu/our-gratitude-for-dr-john-macarthur