Зверни свій погляд на Ісуса

Щороку в травні The Master’s Seminary відзначає свій випуск урочистою церемонією, на якій чоловіки отримують дипломи. Цього року д-р Джессі Джонсон звернувся до випуску 2025 року. Нижче подано адаптовану стенограму його натхненного звернення.

Дякую вам, д-ре Чоу, д-ре Б’юзеніц і пасторе Мак-Артур. Я дуже вдячний за можливість бути тут. І справді, це одна з великих честей у моєму житті — сьогодні ввечері відкрити разом із вами Боже Слово.
Запрошую вас відкрити Євангеліє від Матвія. Я прочитаю уривок, який ми сьогодні розглядатимемо, — Матвія 14:22–33.

«І зараз звелів Ісус учням до човна сідати, і переплисти на той бік раніше Його, аж поки народ Він відпустить. Відпустивши ж народ, Він на гору пішов помолитися насамоті; і як вечір настав, був там Сам. А човен вже був на середині моря, і кидали хвилі його, бо вітер зірвавсь супротивний. А о четвертій сторожі нічній Ісус підійшов до них, ідучи по морю. Як побачили ж учні, що йде Він по морю, то настрашилися та й казали: Мара! І від страху вони закричали... А Ісус до них зараз озвався й сказав: Заспокойтесь, це Я, не лякайтесь! Петро ж відповів і сказав: Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді. А Він відказав йому: Іди. І, вилізши з човна, Петро став іти по воді, і пішов до Ісуса. Але, бачачи велику бурю, злякався, і зачав потопати, і скричав: Рятуй мене, Господи!... І зараз Ісус простяг руку й схопив його, і каже до нього: Маловірний, чого усумнився? Як до човна ж вони ввійшли, буря вщухнула. А приявні в човні вклонились Йому та сказали: Ти справді Син Божий!»

Це Боже Слово, і я молюся, щоб Господь підбадьорив вас ним.

Сцена, яку ми щойно прочитали, завершує, мабуть, найдовший день у житті Ісуса. Той день почався з того, що Ісус отримав звістку про мученицьку смерть Івана Хрестителя — можливо, Свого найближчого друга і співпрацівника. Вісники принесли Йому цю новину. Це сталося по інший бік Галилейського моря. Ймовірно, їм знадобився день або два, щоб дістатися туди. Ісус почув цю звістку вранці, і Євангелія розповідають, що Він усамітнився. Згідно з розповіддю Матвія, Його метою було відійти в самоту, знайти відлюдне місце, щоб помолитися.

Ця подія записана в усіх чотирьох Євангеліях. Якщо поєднати всі чотири розповіді, ми побачимо, що дорогою на молитву Ісуса перехопили учні, які поверталися зі свого служіння. Він посилав їх по двоє і дав їм владу, а тепер вони поверталися.

Ісус, можливо, переживав найтяжчий момент Свого життя, якщо не брати до уваги Гетсиманський сад, а назустріч Йому виходять учні, які повертаються зі свого найвищого піднесення. Учні були на вершині. Вони були переповнені радістю, збуджені бажанням розповісти Ісусові про все, чого досягли. Можна лише уявити це зіткнення почуттів у серці Ісуса — Його скорботу, змішану з радістю учнів.

Та учні прийшли не самі. Вони привели з собою цілі валки людей — тих, хто прагнув побачити Ісуса, тих, кого учні зцілили і хто привів своїх друзів. І натовп усе зростав і зростав. До того часу, коли всі тринадцятеро були разом, вони вже були у Віфсаїді, на північному боці Галилейського моря. Ісус посадив їх у човен і відправив у море, щоб уникнути натовпу.

У Марка ця сцена має навіть певний комічний відтінок. Вони в човні, намагаються дістатися до відлюдного місця. Але натовп встигає їх обігнати. Виходить майже кумедна картина: човен ріже воду, а натовп біжить берегом навздогін, не зводячи з них очей.

Урешті Ісус бачить скорботу народу. Він каже, що вони були як вівці без пастиря. І тому, так би мовити, підводить човен до берега, виходить із нього й починає проповідувати, навчати, зцілювати та служити людям.

Раніше у Віфсаїді Ісус суворо наказав учням не брати з собою їжі. Він навіть заборонив брати торби. Лука каже, що в них не було навіть часу поїсти. Уже сутеніє. Учні просять Ісуса відпустити всіх по домівках і дати їм можливість знайти їжу. А Ісус каже: «Ви дайте їм їсти». Завдання неможливе. Учні знаходять жменю хліба і дві рибини. Фактично Андрій просто забрав у хлопчика його обід.

Ісус поблагословив цю їжу, але не нагодував натовп безпосередньо Сам. Якщо пригадуєте, Ісус дав їжу Дванадцятьом і сказав їм: «Ви нагодуйте народ». І це, звісно, чудовий образ служіння нашого Господа і Його надприродної сили — у певному сенсі Він тут істинний і кращий за Мойсея, бо дає манну в пустелі.

Із цього можна зробити сотню застосувань, але для пастирів тут є одне дуже чітке й конкретне: Ісус каже Своїм учням: «Подбайте про Моїх овець... Вони такі загублені. Вони як вівці без пастиря. Фарисеї їм не допоможуть, рабини їм не допоможуть. Допоможіть їм ви». Але в них нічого немає, чим можна було б допомогти. Усе, що вони мають, — це те, що дає їм Господь. Вони повинні нагодувати народ тим, що позичили в Господа. Вони не можуть виробити їжу самі. Навіть Сам Господь дякує за неї.

Коли все закінчується, у 22-му вірші сказано: «І зараз звелів Ісус учням до човна сідати». Для Матвія це дуже різкий поворот. Матвій майже ніколи не вживає слова «зараз». Тут воно звучить тричі в цій оповіді. А вислів «до човна сідати» передає дуже незвичне грецьке слово. Наскільки мені відомо, в Новому Завіті воно вжите ще лише один раз — у притчі в Євангелії від Луки, де слуги мають іти на дороги й загороди та силувати людей увійти. Саме це слово стоїть і тут. Його цілком можна перекласти як «Ісус змусив їх», або «примусив», або «підштовхнув», або «загнав у човен». Ісус буквально відправив їх геть. Натовп розходиться. Ісус піднімається на гору молитися. Він штовхає їх просто в бурю.

Та буря — це зіткнення вітрів. Рибалки навіть мали для неї назву. Вони називали її «акулячою бурею». У Галилейському морі немає акул, але гаряче повітря пустелі змішується з холодним повітрям із боку Середземного моря. Вони стикаються над озером, і вітри б’ються один з одним. У Лос-Анджелесі ми називаємо це вітрами Санта-Ана.

Учням здавалося, що спочатку вітер їм сприяє, аж поки вони не дісталися середини моря — і там він став супроти них. Темно. Саме тут у Галилейське море впадає Йордан, тож течія й вітер разом б’ють по них. Вони напружуються, виснажливо гребуть веслами. Їх охоплює страх. Це не буря з блискавками й градом. Це вітряна буря. Видимість висока, і Ісус із берега бачить, як вони знемагають, налягаючи на весла. Вони застрягли. Вони не можуть просунутися нікуди.

Він приходить до них о четвертій сторожі ночі. Це між третьою і шостою ранку. Не думайте про це як про точний відтинок часу, мовляв, 3:02. Ні, це та пора ночі, коли ще темно і тихо. Північ давно минула. Це година перед сходом сонця, коли воно ще не зійшло. Саме такий час ночі; його вже відчуваєш у повітрі. Це десь третя чи четверта ранку. Вони застрягли. Вони в агонії. І це вже не вперше.

Вони вже були колись захоплені бурею. Але минулого разу в човні їх було тринадцятеро, і вони розбудили Ісуса. Пам’ятаєте, що вони Йому сказали? «Чи Тобі байдуже? Хіба Тобі байдуже, що ми гинемо?» А Ісус заборонив вітрові й хвилям і знову заснув. Тоді вони поставили запитання: «Хто ж це Такий, що навіть вітер і хвилі Йому коряться? Що це за Людина?» А тепер вони в подібній бурі, тільки Ісуса, Який спав би в човні, поруч немає. Його немає в човні.

Ісус бачить їх. Вони спершу Ісуса не бачать. Що коїться в їхніх головах? Передусім: чи знає Ісус, що ми тут? На телефоні Ісуса не було програми з прогнозом погоди, але, гадаю, Він знав, що насувається буря. Це була криза, свідомо влаштована Ісусом, так само, як і нагодування п’яти тисяч. Він вивів їх у пустинне місце. Він обрав відлюдне місце. Він наказав учням не брати їжі. Це було влаштовано, щоб навчити їх: «Годуйте Моїх овець Моєю їжею».

А тепер — човен. Криза номер два — посеред ночі. І ця криза також улаштована Ісусом, щоб навчити їх дуже схожого уроку. Чи бачить Ісус? Чи знає Ісус? Чи турбується Ісус, коли Його немає з ними в човні? І, звісно, вони отримують відповідь.

Ісус іде до них по воді, а вони не кажуть: «Хвала Богові, від Якого всі благословення». Учні не вчилися в Архімеда, але принцип його вони розуміли: коли маса предмета перевищує протидію води, він тоне. Вони оцінюють постать, що йде по воді, розуміють, що вона не може бути просто так плавучою, і роблять, на їхню думку, найочевидніший висновок: це має бути привид. Нам легко з цього сміятися, але я б запитав: а ви що подумали б? Ви серед ночі, посеред бурі, після всього, що сталося цього дня. Що подумали б ви?

Ісус підходить досить близько, щоб вони могли Його почути. У 27-му вірші Він каже три речі.

«Заспокойтесь»
Перше, що Він каже: «Заспокойтесь». Деякі переклади передають це як «Підбадьортеся», що в ту мить звучить майже кумедно. Чого це ви такі сумні? Підбадьортеся! Заспокойтесь.

Марк дає зрозуміти, що Ісус, здається, хотів пройти повз них. І це відсилання до Старого Завіту — до того, як Мойсей розділив море і перейшов його з ізраїльтянами, а Ангол Господній був і попереду них, і позаду. У певному сенсі Він пройшов повз них. Тож: «Заспокойтесь».

«Це Я»
Друге, що Він каже: «Це Я». Грецькою — ego eimi, а це не той вислів, яким зазвичай говорять. Це незграбна фраза. У нас в українській немає цілком точного відповідника. Але достатньо згадати, як в інших мовах можна сказати щось на кшталт: «Я — це Я». Так у звичайній мові не говорять.

Ісус каже: «Це Я». Фактично: «Я — Той, Хто Я є». Це незвичний вислів. Це проголошення божественності з уст Господа. Він багато разів звучить у Євангелії від Івана. Коли Ісус говорить так у Євангелії від Івана, люди хапають каміння, щоб убити Його. Вони кажуть Йому: «Ти, бувши людиною, робиш Себе рівним Богові». Саме такий сенс несе цей вислів.

Дехто з коментаторів сказав би, що це надто смілива інтерпретація: мовляв, «це не обов’язково проголошення божественності, це просто незграбний грецький вислів. Ісус лише хоче зняти двозначність щодо того, хто саме йде по воді, тож дає їм зрозуміти». Але тут неможливо відокремити Його слова від Його дій.

Він іде по воді — а це може робити лише Бог. Згадайте Йова 9, де Йов каже: «Я не можу закликати Господа, Він не такий, як я. Він має доступ до сили і влади, яких я не маю. Лише Він Сам може ходити по морю». Або Ісаї 43, де саме Бог ходить по водах, «прокладає стежку Свою в бурхливих водах». У Йова 38 Бог запитує Йова: «Чи ти ходив по морських глибинах?» Лише Ісус ходив. «Це Я», — каже Ісус, проголошуючи Себе Богом.

«Не лякайтесь»
Третє, що Він їм каже: «Не лякайтесь». Мойсей злякався й благав Господа показати йому Свою славу, а Господь сховав його в ущелині скелі, закрив йому очі й дозволив побачити лише Свою спину. Ми знаємо з Нового Завіту, що ніхто не бачив Бога. Але суть у тому, що ніхто не бачив Бога, зате ми бачили Ісуса Христа. Саме це проголошує Ісус, Який іде по воді. Ніхто не бачив Бога, але ви бачили Ісуса, Який проголошує Себе Богом, іде по воді — Бога, що втілився.

У 1 Царів 19 Ілля занепадає духом. Після знищення пророків Ваала він утікає назад у Єгипет і каже Богові: «Почнімо все спочатку — Ти й я. Створімо новий народ». І Бог дає Іллі видіння. Приходить землетрус, що ламає скелі, приходить вітер, що трощить скелі, приходить вогонь, що все поглинає. Але Господа не було у вітрі. Не було Його в землетрусі. Не було Його у вогні. Він був у тихому шепоті, який почув Ілля.

Тепер ми бачимо щось подібне в дії — Ісус відкриває Себе учням. Ісус не є, в буквальному сенсі, самою бурею, хоча й іде крізь неї. Але Божа потіха в ту мить приходить у словах Христа: «Не лякайтесь».

У 29-му вірші Петро дає дивовижну відповідь: «Петро ж відповів і сказав: Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді». Можливо, в хоробрість Петра тут можна вкласти занадто багато. Може, він просто говорить від імені Дванадцятьох. Урешті, він їхній лідер. Можливо, в нього право першої відповіді. Якби Петро не озвався, можливо, заговорив би Іван чи Андрій, а зрештою й до Хоми дійшла б черга вдягати рятувальний жилет. Не знаю, як би воно склалося, але першим озивається Петро і каже: «Я хочу бути з Тобою, Господи; звели — і я прийду».

Якби Петро просто спробував зробити це сам, це було б нерозумно. Те, що Ісус щось може, ще не означає, що й ти теж можеш. Але якщо Ісус кличе тебе щось зробити, ти повинен вірити, що Він дає тобі благодать і силу бути вірним тому, до чого покликав. Тож Петро не виходить із припущення: якщо Ісус може, то й я можу. Петро виходить із припущення: якщо Ісус накаже мені, то я зможу. А Петро хоче бути з Ісусом. І тому мені дуже подобається його відповідь тут: «Господи, якщо Ти хочеш, щоб я це зробив, звели мені. Якщо Ти хочеш, щоб я був там, де Ти, скажи мені йти до Тебе — і я вийду просто зараз». А Ісус каже: «Іди».

І Петро йде, і якусь мить учні бачать уже двох привидів. Петро йде по воді й наближається до Ісуса. Але в 30-му вірші сказано: «Але, бачачи велику бурю, злякався». Вітер, звісно, був там цілу ніч. Чому ж страх тепер? Гадаю, тому, що Петро, можливо, припускав: якщо він піде по воді в послуху Господньому слову, вітер вщухне. Він погоджувався йти до Ісуса по спокійній воді. Саме цього він і чекав.

Але натомість вітер і далі дме йому в обличчя. Його охоплює страх. Я не маю наміру насміхатися з Петра, бо, зрештою, він єдиний вийшов із човна. Але все ж таки вражає: він бачить вітер, відчуває бризки, лякається — і починає тонути.

Але ось що в Петрі так дорогоцінне. Щойно він починає тонути, одразу ж вигукує: «Господи, рятуй мене». Петро зрозумів: бути вірним не означає, що бурі не буде. І посеред бурі він кличе до Господа. Молитва, яку Петро тут промовляє, — найважливіша молитва, яку будь-яка людина може проказати у своєму житті: «Господи, рятуй мене. Я дійшов до краю самого себе. Я в випробуванні — рятуй мене, Господи».

Ісус хапає його — і чи здивувалися б ви, дізнавшись, що Петро не стягнув Господа під воду? Господь досить сильний, щоб утримати їх обох. Удвох вони заходять до човна. Урок завершено. Ісус знову в човні. Вітер стих, як і раніше, але цього разу учні не ставлять запитання: «Що це за Людина, що наказує вітрові й хвилям?» Цього разу вони самі відповідають на попереднє запитання: «Ти справді Син Божий», — проголошують вони. Вітер затих, присутність Ісуса перетворила акулу на пічкура, і Він визнаний Сином Божим.

Пасторе, я сподіваюся, що ти бачиш себе в цій оповіді. Ісуса немає в човні з нами. Він вознісся на небо. Він сказав тобі те саме, що сказав Дванадцятьом і що потім тричі повторив Петрові: «Паси вівці Мої». Але Його тут, із нами, немає. Ми маємо Його Духа, Який нас утішає. Ми маємо сміливість Петра, який бачив воскреслого Господа.

Петро починає тут як людина, що боїться води й вітру. Але коли в Діях 4 його заарештовують і кажуть: «Якщо ще раз проповідуватимеш Євангелію, ми вб’ємо тебе», — Петро відповідає: «Добре. Якщо знадоблюся, я буду проповідувати Євангелію». Звідки взялася така відвага? Саме звідси. Петро знає: Господь на небі, але Він і далі бачить. Він знає служіння, до якого покликав Петра. Він знає. Він бачить. Йому не байдуже.

Іноді пастир, проходячи через випробування, може повторювати слова Петра. Дозвольте мені зараз змалювати вам одну картину: ви ось-ось закінчуєте семінарію, і багато хто з вас ось-ось піде до церкви, яка вже вас покликала. Чимало з вас, можливо, ще не знають, куди саме підуть, але мають сповнені надії бажання. У вас у голові є образ тієї церкви, де ви мрієте служити. Прекрасна церква, прекрасний зал для поклоніння, старійшини, яким ви подобаєтеся. Мрія. Усі до вас привітні, допомагають вам переїхати, граються з вашими дітьми — усе чудово. І ви починаєте свою серію з двадцяти семи проповідей на Івана 1, повні запалу. А потім приходить двадцять восьма — і ви вже в бурі, можливо, з власної вини, можливо, через старійшину, який не був із вами до кінця щирим, можливо, через випробування: у когось зі старших святих у громаді виявили рак, можливо, дискваліфікувався музичний лідер, і тепер вам доводиться проходити через це разом із половиною громади, яка його любить і не розуміє, чому ви такі суворі. І раптом здіймається буря, і ви думаєте: Господи, я не бачу Тебе тут. Ти знаєш, через що я проходжу?

І відповідь цієї історії така: так, Він знає. Господи, Тобі не байдуже, через що я проходжу? І відповідь: так, Йому не байдуже. І тоді ти маєш кликати до Господа. Це звучить так очевидно, що аж ніяково це казати. Коли Петро дивився на Господа, він ішов по воді. Коли він відвів погляд від Господа, він почав тонути.

І вам може здатися, що таке застосування надто просте для вас. «Просто дивися на Господа». Але тоді приходить випробування, і в перший тиждень ви думаєте: «Мої очі на Ісусі. Я молюся до Ісуса. Я довіряю Ісусу». А потім приходить другий тиждень, і ви говорите фразу, яку раніше чули від інших і ніколи не думали, що самі її промовите: «Я молився, але це не спрацювало. Я молився, щоб Бог допоміг мені пройти через це, а я все ще в цьому. Я йду по воді. Я там, де Бог наказав мені бути. Я молюся до Нього, а Він ніби не зупиняє бурю». І тоді ви починаєте покладатися на власну силу, власну мудрість, власне красномовство, власну хитрість і власні здібності, щоб вибратися з цього, пройти крізь це випробування. І ви тонете.

Я молюся, щоб ви зрозуміли: Бог кличе вас до служіння не для того, щоб вивести вас із бурі. The Master’s Seminary — це човен, а вас покликано вийти з човна. Хіба що ви студенти Th.M. — ви залишайтеся. А всі інші — виходьте з човна. І так, вас обіллє водою. Так, ви пройдете через випробування. Так, Господь бачить. Так, Господь знає. І Він піклуватиметься про вас на кожному кроці. Мені подобається, що Петро молився ще до того, як вода сягнула йому колін.

А тепер до друзів і рідних, які сьогодні тут. Я не можу не замислитися, чи всі ви промовили цю молитву. Вона не лише для пастирів.

Сьогодні День матері. Я говорив телефоном зі своєю мамою й коротко, за три хвилини, переказав їй зміст цієї проповіді. А вона сказала: «Знаєш, у цій історії про Петра є істина, яка стосується кожного християнина. Це не тільки для пастирів, тож не забудь це сказати». На честь Дня матері я кажу це просто зараз. Кожна людина повинна проказати ту молитву, яку Ісус почув від Петра: «Господи, рятуй мене».

У нас навіть є вислів, що декому треба дійти до самого дна, перш ніж він промовить цю молитву. Але я скажу вам так: дно Галилейського моря всіяне духовними трупами людей, які дійшли до дна, відскочили від нього й так і не помолилися. Якою ж трагедією було б, якби вас привели на випуск у семінарії, можливо, підтримати свого брата чи сина, а ви самі так ніколи й не попросили Господа спасти вас. Це не складна молитва. Вона дуже проста: «Господи, спаси мене від мого гріха».

І до пастирів сьогодні ввечері: будь ласка, ніколи не думайте, що ви «переросли» цю молитву. У будь-якому життєвому випробуванні знайте: Господь бачить вас. Він знає. Йому не байдуже. Джерело: Turn Your Eyes Upon Jesus — https://blog.tms.edu/turn-your-eyes-upon-jesus