Пошук краси в секулярну добу

«Краса врятує світ», — написав Достоєвський у своєму романі «Ідіот». Упродовж років багато богословів зверталися до цього вислову, намагаючись добути з нього ту істину, яку тільки можливо. Безперечно, якщо дивитися на слова Достоєвського крізь християнську призму, вони знаходять у нас відгук. Вони не лише провокативні, а й повчальні. Сьогодні красу часто розуміють хибно, тоді як у традиційному баченні вона була певною якістю, що відображала щось від ширшого вселенського порядку. В античності назвати щось прекрасним означало визнати в ньому, бодай якоюсь мірою, вияв божественно встановленої форми й змісту космосу. Тому захід сонця є прекрасним, бо в ньому ми бачимо відблиск вищої реальності: він дає нам проблиск Божого творіння, яке у значно повніших масштабах розгортається в усьому всесвіті. Грецьке дієслово kosmeo підказує саме таке розуміння. Його часто перекладають як «прикрашати», і воно тісно пов’язане зі словом cosmos, несучи в собі ідею впорядкування. Тож коли Павло наказує жінкам в Ефесі прикрашати себе добрими ділами (1 Тим. 2:9–10), він фактично навчає їх природі краси. Вони мали впорядкувати своє життя так, щоб воно являло божественну реальність. Відбиваючи Божу благість у власних учинках, вони ставали прекрасними. Якщо тримати перед очима це початкове визначення, цінність вислову Достоєвського починає відкриватися. Краса, правильно зрозуміла, завжди повинна підносити нашу думку до вищих реальностей. Велич і пишнота океану натякають на щось іще більше. Роздумувати над ним означає дозволити величі хвиль піднести наші думки вище того, що ми просто бачимо. Споглядання краси океану має спонукати нас задуматися про ширший вселенський лад. А врешті-решт воно запрошує нас замислитися про Автора краси — Самого Бога. Отже, логіка тут така: прагнення до краси за своєю природою веде до пошуку божественного. Звісно, на цьому шляху є чимало перешкод. Найголовніша з них — секулярна доба, в яку ми живемо. Через безліч чинників, що діяли разом упродовж багатьох років, ми опинилися в культурі, де для надприродного майже не залишилося місця. Секуляризм відтинає відчутні й пояснювані аспекти життя від трансцендентного. Більше того, він виганяє останнє з публічного простору так, що воно майже не займає місця в наших думках. Чарльз Тейлор торкається цього у своїй знаковій праці A Secular Age. Пишучи двадцять років тому, він говорить про «нездужання іманентності» — порожнечу повсякденного життя, яка виникає через відсутність мети, сенсу й глибини. Тейлор стверджує, що це нездужання іманентності врешті-решт походить із затемнення трансцендентного.[1] Наслідки цього для розуміння краси цілком очевидні. Хоч секулярист і може захоплено вдивлятися у велич Альп або довго споглядати Чумацький Шлях, він не схильний пройти за цією логікою далі — до роздуму про Бога. Нездужання іманентності привчило його думати лише про те, що він бачить і може пояснити. Якщо сказати просто, він навчився обривати красу на півслові: шукати естетичної насолоди, але відмовлятися визнавати Автора. Ліки від цієї проблеми, принаймні, двоякі. По-перше, багато що можна сказати на користь пошуку краси, явленої в повсякденному житті. Належне й уважне споглядання величі природи, великих літературних творів, піднесеного в мистецтві й музиці має спрямовувати наше серце до вищого. Відмова від поверхового на користь того, що витримало випробування часом, може стати для нас уроком краси і божественно встановленого порядку. Безперечно, це нелегке завдання. Як люди, що живуть у секулярну добу й звикли до дієти з самих лише естетичних вражень, ми повинні докласти чимало зусиль, щоб пройти шлях від іманентного до трансцендентного. Але нагорода багата. На нас чекає глибоке вдоволення душі. По-друге, звернення до Біблії дає нам пряміше навчання справжньої краси. Безпомильне і за формою, і за змістом, натхненне Боже Слово є найяснішим, найвищим і найчистішим виявом краси, який ми тільки можемо сприйняти по цей бік слави. Більше того, це історія, сповнена величі й пишноти від початку до кінця. Це розповідь про Людину, чиє життя, смерть і воскресіння є прекрасними, — і саме в цьому вона дає відповідь на нездужання іманентності, яке так болісно переживають багато людей у нашу секулярну добу. Євангелія Ісуса Христа справді є красою, яка спасає. З чого почати пошук такої краси? Безперечно, дослідження викупительної краси можна розпочати з будь-якого місця Писання. Але, мабуть, немає кращої точки входу, ніж народження нашого Господа Ісуса і істина Його втілення. Щороку відзначуваний як початок різдвяної історії, прихід Спасителя є виразним виявом краси, гідним найпильнішого споглядання. Простіше кажучи, коли Бог став людиною і оселився серед нас, трансцендентне зустрілося з іманентним. Нездужання щоденного життя в зламаному світі було розбите, коли божественна слава наблизилася. Далеко не затьмарена, трансцендентна істина про Бога стала відчутною, доступною для всіх. І якщо піти далі, то й сам спосіб Христового народження ще глибше свідчить про Його красу. Прийшовши як безпорадне Немовля в яслах, наш Господь явив славну іронію. Сам Бог сходить до нас, щоб жити посеред нас, — не в блиску, не в силі, а в упокоренні, у вигляді найслабшого з усіх. Тож тут не просто трансцендентне зустрічається з іманентним — перше стає другим. Божа слава виявляється через найкрихкіший вияв людяності. І якщо краса — це та якість, через яку земне натякає на божественне, то втілення Христа доводить цю динаміку до досконалої єдності. Бо безпорадне Дитя водночас є Богом, Його краса очевидна сама собою. Інакше кажучи, нам не треба невпевнено гадати, яким саме чином це Немовля вказує на трансцендентну реальність. У Ньому ми бачимо Бога. Лука звертає увагу саме на цей зв’язок, коли записує спів ангелів: «Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях добра воля!» (Лк. 2:14). Коли один вимір торкається іншого, обидва знаходять своє звершення. Бог прославлений, а людство знаходить мир. Безперечно, цей вияв краси не обмежується лише моментом Христового народження, хоча тієї ночі у Вифлеємі він набуває особливого наголосу саме тому, що Він приходить як Дитя. Краса Христа супроводжує Його на всьому шляху. Саме тому ми можемо дивитися на хрест — кривавий, негарний, болісний — і співати про його красу. Хор ангелів лишається правдивим не тільки на Різдво. І справді, нам варто пам’ятати: краса Христового втілення робить можливою красу Його умилостивлення. Отже, ми бачимо, що мало які реальності так прямо промовляють до викликів нашої секулярної доби. У час, коли поверхове панує, а нездужання іманентності отруює наше життя, пошук краси дає такий потрібний засіб зцілення. А ще більше — слава Євангелії дає щедрий ґрунт для насичення нашої душі. Починаючи з втілення, ми бачимо в Особі Христа Бога в тілі. І в цьому перетині трансцендентного й іманентного ми знаходимо в Його народженні надмірну красу. Справді, коли божественне наближається і євангельська історія починається, ми споглядаємо красу, яка спасає. Посилання [1] Charles Taylor, A Secular Age (Cambridge: Belknap Press of Harvard University Press, 2007), 308–09. [Примітка редактора: цей матеріал уперше було опубліковано в грудні 2020 року, а згодом оновлено.] Джерело: Pursuing Beauty in a Secular Age — https://blog.tms.edu/pursuing-beauty-in-a-secular-age