Христове прохання і наш захист

«Я благаю за них… за тих, кого дав Ти Мені… Святий Отче, заховай в Ім'я Своє їх… заховай їх від лукавого… Не за цих же тільки благаю, а й за віруючих у Мене через слово їхнє». Івана 17:9, 11, 15, 20 «Заховай в Ім'я Своє їх… заховай їх від лукавого» (Ів. 17:11, 15). Самі по собі …

Христове прохання і наш захист

«Я благаю за них… за тих, кого дав Ти Мені… Святий Отче, заховай в Ім'я Своє їх… заховай їх від лукавого… Не за цих же тільки благаю, а й за віруючих у Мене через слово їхнє».
Івана 17:9, 11, 15, 20

«Заховай в Ім'я Своє їх… заховай їх від лукавого» (Ів. 17:11, 15). Самі по собі це лише одинадцять простих слів, але, коли їх промовляє Ісус, вони утверджують вічну долю християнина — це молитва захисту, яка продовжує свою дієву працю відтоді, як Христос уперше підніс її перед престолом благодаті Свого Отця.[1]

Немає прохання, що втішало б більше. Немає турботи, яку можна було б висловити величніше. Ніколи ще не було благання, потрібнішого за це.

Пояснення обітниці захисту

Богослови називають це вченням про витривалість святих.[2] У звичнішому вжитку його називають вічною безпекою віруючого.

Суть цієї обітниці така: єдність із Христом гарантує вічність із Христом. Хоч кожен віруючий грішить — а часом і тяжко грішить, — спасительна благодать ніколи не буде відібрана, прощення ніколи не буде скасоване, виправдання ніколи не буде відкликане, викуплення ніколи не буде анульоване, примирення ніколи не буде розірване, усиновлення в Божу родину ніколи не буде скасоване. «Тож немає тепер жадного осуду» — і ніколи вже не буде осуду — «тим, хто ходить у Христі Ісусі» (Рим. 8:1).

Як я можу бути в цьому таким упевненим?

Чи ставили ви коли-небудь собі таке запитання? Звісно, ставили — якщо замислювалися над власною духовною слабкістю або відчували, якою сильною може бути притягальна сила цього світу. Давній вислів правдивий: якби ви могли втратити спасіння, ви б його втратили.

Але вчення про вічну безпеку обіцяє, що це гіпотетичне «якби» ніколи не стане дійсністю. Спасіння неможливо втратити. Сатана безсилий повернути собі тих, хто колись належав йому. Кожен віруючий «витримає до кінця… і буде спасенний навіки».[3]

Чому? Тому що безпека нашої душі ґрунтується не на тому, наскільки міцно ми тримаємося за Христа, а на охоронній дії кожної Особи Трійці: суверенне обрання Отця незмінно здійснює Свій задум,[4] перебування Духа в нас гарантує наше остаточне викуплення,[5] а Син — і саме на цьому зосереджена ця стаття — Своїм безперервним заступництвом провадить нас до слави.[6]

Крихка віра вимагає невідкладної молитви

Покинувши горницю разом зі Своїми апостолами, лише за кілька годин до зради й сходу сонця над смертю, Ісус зупинився неподалік від долини Кедрон. По той бік на Нього чекало неймовірне жахіття. І Він це знав.

Ісус бачив, як кров пасхальних ягнят і досі стікала в потік — прообраз Його власного заколення, що наближалося.[7] Він упізнавав шлях, яким ішов, — той самий шлях, яким століттями раніше йшов Давид, коли і його зрадив близький, а народ відкинув.[8] Ісус відчував значення Гефсиманії — через поразку Адама в іншому саду.[9]

І тому Христос зупиняється.

Він знає, що має зробити. Йому потрібно молитися. Але не лише за Себе — хоча ми зрозуміли б, якби Ісус молився саме про це. Йому потрібно було молитися за Своїх апостолів, бо Він знав, яка крихка їхня віра, якими сильними незабаром стануть їхні власні спокуси і яким жорстоким є їхній ворог.

Лютий ворог вимагає Сина, Який молиться

До цього моменту апостоли говорили дуже впевнено. Петро пообіцяв: «За Тебе я душу свою покладу!» (Ів. 13:37), і решта апостолів підтримали той самий настрій (Мр. 14:31). Кожен із них не усвідомлював, у яку сатанинську битву вони ось-ось увійдуть.

Раніше цим людям ніколи не доводилося турбуватися про сатанинські підступи. Христос був їхнім незмінним щитом. Ба більше, щоразу, коли Ісус говорив Своїм апостолам про сатану, Йшлося про Нього Самого і про Його смерть.[10] Апостоли не були безпосередньою мішенню сатанинських нападів.

Але ніч уже настала, і князь темряви ось-ось мав бути випущений. Ісус більше не міг охороняти Своїх апостолів так, як робив це раніше. Він більше не міг відбивати ворога замість них. Його роль Захисника наближалася до завершення. Апостоли й не здогадувалися, що тепер опинилися в прицілі сатани. А його мета була безжальною: пересіяти їх, як пшеницю,[11] і пожерти їхню віру.[12]

Не дивно, що Ісус зупинився помолитися за цих людей. Не дивно, що Він назвав сатану «лукавим» — найжорстокішим ворогом, якого коли-небудь знав цей світ. Не дивно, що Ісус попросив Свого Отця «заховати їх» — зробити те, чого Він уже не зможе зробити, коли Його візьмуть під варту. Не дивно, що Він молився «й за віруючих у Мене через слово їхнє», бо сатанинські напади на Божий народ не припиняться доти, доки його не буде вкинено до безодні.

Супротивник підкрадався. Володар цього світу ось-ось мав виплеснути всю свою лють. Лютість цього ворога робила кожне слово Ісусової молитви вкрай необхідним.

Повертаючи Отцеві Його ж волю в молитві

Протягом трьох років Ісус обіцяв захищати душі цих людей.

«Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16).

«Поправді, поправді кажу вам: Хто слухає слова Мого, і вірує в Того, Хто послав Мене, життя вічне той має, і на суд не приходить, але перейшов він від смерти в життя» (Ів. 5:24).

«Оце ж воля Мого Отця, щоб усякий, хто Сина бачить та вірує в Нього, мав вічне життя, і того воскрешу Я останнього дня» (Ів. 6:40).

«Промовив до неї Ісус: Я воскресення й життя. Хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити» (Ів. 11:25).

А тепер, стоячи на порозі смерті, Ісус перетворює кожну з цих обітниць на молитву. Не для того, щоб примусити Свого Отця зробити те, чого Той не хоче, а тому, що руйнувати сатанинські задуми й зберігати віру Свого народу — це саме те, чого Отець завжди хоче. Як сказав Ісус: «Оце ж воля Того, Хто послав Мене, щоб з усього, що дав Мені Він, Я нічого не стратив… Оце ж воля Мого Отця, щоб усякий, хто Сина бачить та вірує в Нього, мав вічне життя» (Ів. 6:39–40).

Безпека нашої душі ґрунтується на єдності волі між Отцем і Сином.[13]

Картина Христової захисної сили

Але чи може ця молитва захисту бути виконана? Чи є ворог надто сильний? Чи є задум надто загрозливий? Пізніше тієї ж ночі Ісус відповів на ці запитання найнаочнішим чином.

Картина була приголомшлива. Загін із двохсот воїнів, натовп релігійних вождів із озброєною сторожею та одержимий сатаною Юда прибули в Гефсиманію, щоб заарештувати Ісуса. Але Ісус не знітився від страху й не втік у жаху, як вони очікували. Натомість Він промовив: «Кого ви шукаєте?» Дивне запитання, адже «А Ісус, усе відавши, що з Ним статися має» (Ів. 18:4).

І все ж, хоч на поверхні це запитання видається дивним, воно було вкрай стратегічним — необхідним, щоб уберегти віру Його апостолів.

По-перше, це запитання дало Йому нагоду привласнити Собі «таємниче й величне Боже Ім’я».[14] Це визнання кинуло кожного з присутніх на землю, мов переможених ворогів. Навіть Юда, в якому перебував сатана, мусив відсахнутися від страху. Мартін Лютер мав рацію: «Одне лише слово може повалити його».

По-друге, Ісусове запитання змусило воїнів окреслити межі свого ордера на арешт. «Вони ж відказали: Ісуса Назарянина» (Ів. 18:7). Вони прийшли лише по одну людину, а не по цілу групу людей.

І тому, спираючись на щойно виявлену Божественну владу й на юридичні межі, які обмежували цих воїнів, Ісус наказав відпустити Своїх апостолів: «Отож, як Мене ви шукаєте, то дайте оцим відійти» (Ів. 18:8).

Пам’ятайте: сатана хотів пересіяти Петра — і решту апостолів — як пшеницю. Це була одна з причин, а можливо, й головна причина, чому сатана перебував у тому саду тієї ночі. Якщо додати до цього крихкість апостольської віри, стає зрозуміло, чому Ісус віддав саме такий наказ.

Ісус знав: якби Його людей узяли під варту, спокуси, з якими вони зіткнулися б, виявилися б для них надто сильними. Їхня віра похитнулася б — і похитнулася б остаточно, — а сатана переміг би. Але Ісус не дозволив цьому статися. Не тієї ночі. І ніколи! Саме тому Іван додає своє редакторське пояснення Ісусового наказу: це було для того, щоб збулося слово: «Я не втратив нікого із тих, кого дав Ти Мені» (Ів. 18:9).

Перед нами жива картина Христової захисної сили для Своїх. Видима обітниця Божої безпеки віруючого та гарантованої витривалості. Нагадування, дане перед очі, що «але вірний Бог, Який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете» (1 Кор. 10:13).

Як інакше пояснити, що воїни не взяли апостолів під варту? Як інакше пояснити, що вони не заарештували Петра, хоч він вихопив меч? Як інакше пояснити, що сатана не пожер їхньої віри?

Вершина Христового викупного діла

І все ж Христова молитва захисту не обмежується лише тією ніччю. Христос безперервно вимолює Свій народ до слави — з однією суттєвою відмінністю. Він більше не молиться як принижений Спаситель. Тепер Він молиться як звеличений Господь, Який сидить праворуч Свого Отця. Власне, це і є вершина Христового викупного діла для Його народу, «бо Він завжди живий, щоб за них заступитись» (Євр. 7:25).

Примітки
[1] Римлян 8:33–34; Євреїв 7:25.
[2] Розділ 17 Вестмінстерського віросповідання має назву «Про витривалість святих».
[3] Там само.
[4] Ефесян 1:4–5.
[5] Ефесян 1:13–14.
[6] Івана 17:9, 11, 15, 20; Луки 22:31–32; Римлян 8:33–34; Євреїв 7:25.
[7] Івана 1:29; 1 Коринтян 5:7; 1 Петра 1:19; Об’явлення 5:8–9.
[8] 2 Самуїла 15:12–14, 23.
[9] Римлян 5:12, 14, 19. Див. також: Patrick Slyman, https://blog.tms.edu/christs-agony-and-our-imputed-sin (дата звернення: 29 січня 2025).
[10] Івана 6:70; 8:44; 13:2, 27, а також Colin Kruse, John, Tyndale New Testament Commentary (Downer’s Grove: InterVarsity Press, 2003), 339.
[11] Луки 22:31.
[12] 1 Петра 5:8.
[13] Тут доречні слова Томаса Гудвіна: «Подумаймо і про Того, Хто заступається, — тобто про Христа, — і про Того, перед Ким Христос заступається за цю милість, тобто про Бога; один є Син, інший — Отець; а отже, про велич Христа перед Богом і про прихильність Бога до Христа, а також про єдність їхньої волі й одностайність їхніх почуттів; так що Христос напевно не попросить нічого такого, у чому Його Отець Йому відмовить, і Його Отець не відмовить ні в чому з того, про що Він попросить». Цит. за: Mark Jones, Knowing Christ (Edinburgh: Banner of Truth Trust, 2015), 177.
[14] Wycliffe Bible Commentary, ред. Everett F. Harrison (Chicago: Moody Press, 1987). Джерело: Christ's Petition and Our Protection — https://blog.tms.edu/christs-petition-and-our-protection

Яка ваша реакція?

like

dislike

love

funny

angry

sad

wow