Як тлумачити складні уривки, частина 2

У статті «Як тлумачити складні уривки, частина 1» ми розглянули, чому важливо працювати зі складними місцями Писання. Якщо ви ще не читали той допис, було б корисно зробити це, щоб закласти підвалину для розуміння сьогоднішньої теми. Цього тижня я хочу звернутися до кількох конкретних складних уривків, щоб показати не лише те, як продумувати важкі питання, але й чому відповіді на них є прекрасними. Ми могли б розглянути безліч різних тем, але маємо час лише для трьох. Розглянемо їх у біблійному порядку.

Творіння в Бутті 1

Одне із запитань полягає в тому, як нам слід розуміти розповідь про творіння в Бутті 1, особливо у світлі сучасних наукових відкриттів. Творіння — це не та тема, яку ми маємо просто терпіти або якої повинні соромитися. Для нас, християн, на цій доктрині тримається біблійна істина.

Перш ніж обговорювати це питання, ми маємо переконатися, що знаємо, що саме каже Біблія. Я вірю в шестиденне творіння — шість буквальних 24-годинних днів, — але як я дійшов такого висновку? Світ може вважати цей погляд божевільним, але ми повинні показати, що підходимо до Божого Слова не безглуздо, а уважно й чесно.

Непорозуміння, міф чи викриття міфу?

Ми можемо почати роздумувати над цим питанням, скориставшись логікою К. С. Льюїса: «брехун, божевільний чи Господь». Або те, що казав Ісус, не є правдою, або Він не мав на увазі того, що сказав, або ж Він говорив правду. Так само і з Буттям: або воно не є історією (міф), або там є двозначності, які відкривають двері для еволюції (непорозуміння), або ж це історія, яка викриває міф.

Оцінюючи ці підходи, спершу запитаймо: чи є Буття 1 міфом? Дослідники вказують на певну схожість між Біблією та іншими міфами. Наприклад, і Біблія, і ті міфи згадують твердиню. Але в міфах розповідається про те, як якийсь бог розрубав навпіл богиню і поклав одну половину її тіла в небі, а другу — внизу. Тож ці подібності насправді не такі вже й подібні. Ізраїльтяни бачили б, наскільки Буття 1 відрізняється від будь-якого міфу.

Наступний варіант — непорозуміння. Люди стверджують, що в Бутті не зовсім ясно, що означає слово «день». Однак Буття 1:5 каже: «І був вечір, і був ранок, день перший». Тут важливо те, як сам текст визначає день: вечір і ранок становлять звичайний день, а не мільйони років. Біблія тлумачить сама себе. Подібно до цього, дехто використовує так звану «теорію розриву», стверджуючи, ніби між першими віршами Буття 1 є величезний проміжок. Але якщо розглянути всі випадки паралельних граматичних конструкцій у єврейській мові, виявиться, що в жодній із них немає таких розривів. Отже, Буття не містить тієї двозначності, яку йому приписують. Воно ясне.

Таким чином, залишається останній варіант: викриття міфу. Буття — це історія. Граматичний стиль, використаний у Бутті, є тим самим стилем, який вживається в інших історичних оповідях. Більше того, Мойсей (Вих. 20:11), Давид (Пс. 8:6–8), Ісая (Іс. 45:18), Павло (2 Кор. 4:6), Петро (2 Пет. 3:5) та Ісус (Матв. 19:4–5) читають цей текст як історію. Це показує, що те, що Мойсей стверджував у Бутті, послідовно проходить через усю Біблію. Саме так ми й повинні його читати, бо іншого справжнього способу немає.

А як же наука?

І тут ми підходимо до головного запитання: «Але ж що робити з наукою — хіба не тут проблема?» Нам потрібно пам’ятати, що наука помиляється. Наука звітує про те, що спостерігає, але коли з’являються нові фактори, її висновки змінюються. Згадайте питання дієти, здоров’я чи квантової фізики. У цих сферах відбувалися зміни, і це повинно дати нам певну перспективу. Більше того, походження світу — це не наука, бо це не повторюване й не спостережуване явище. Це радше належить філософії та історії. Тому ми маємо бути дуже обережними, щоб не підносити науку так, ніби вона всезнаюча. Писання — це істина (Ів. 17:17), дана всезнаючим Богом (Пс. 139:1–4). Отже, ми повинні бути впевнені, що наука зрештою просто дожене те, що вже говорить Біблія. Нам не треба підганяти Біблію під науку.

Чи це справді важливо?

Може виникнути спокуса відкласти це питання вбік. Але воно важливе й дивовижне. Початкові розділи Буття є підвалиною нашого розуміння гріха (Рим. 5:12–13), спасіння (2 Кор. 5:17) та обітниці про Месію (Бут. 3:15; Рим. 5:15). Крім того, саме вони закладають основу нашої надії для цього світу, бо показують, що Бог дбає про творіння. Він створив цей світ дуже добрим (Бут. 1:31) і має намір не лише розв’язати проблему гріха, а й знову зробити цей світ добрим (Іс. 11:1–9).

Творіння — не та тема, яку ми маємо просто терпіти або якої повинні соромитися. Для нас, християн, на цій доктрині тримається біблійна істина. Невіруючому, зневіреному через зло цього світу, ми звіщаємо про Творця, Який усуне зло, бо Він створив цей світ і тому зацікавлений у ньому та здатний його відкупити. І цією доктриною ми можемо пишатися — у доброму сенсі. Вона має вирішальне значення, бо в кінцевому підсумку вказує на Творця, Який любить Своє творіння і настільки любить нас, що спасає нас.

Закон Старого Заповіту

Ще одне складне питання в Писанні — це закон Старого Заповіту. Я чув безліч запитань про закон як від віруючих, так і від невіруючих, і коротко відповім на них тут. Закон — це зовсім не застарілий набір правил; він надзвичайно актуальний і корисний.

Чи закон дивний?

Я чув, як люди казали щось на кшталт: «Ну це ж просто дивно. Чому вони мусили так одягатися або їсти лише певні речі? Це ж химерно».

Передусім ми повинні пам’ятати, що закон призначений навчати про Бога. Саме в цьому полягає сенс єврейського слова Тора — настанова, навчання. Дії промовляють голосніше за слова, а тому закон змушує Ізраїль жити певним чином, щоб цим засвідчувати Божий характер і самому Ізраїлю, і світові.

Це допомагає нам побачити, що закон не дивний, а надзвичайно повчальний. Наприклад, люди дивуються, чому ізраїльтяни не могли їсти свинину. Я розумію — я й сам люблю бекон і шинку. То чому ж Ізраїль не їв свиней? У тій культурі свиня вважалася дуже нечистою твариною, пов’язаною зі смертю. Через цей закон Ізраїль показував, що Бог святий навіть у найбуденніших речах життя — у тому, що ми їмо й п’ємо. Ізраїль також демонстрував Божий характер світові. Вони показували, що не підтримують смерть, бо Бог є Богом життя. Цей контраст був настільки ясним і виразним, що ми бачимо його навіть сьогодні. Археологи використовують наявність свинячих кісток, щоб визначити, чи поселення було ізраїльським. Через тисячі років їхнє свідчення про Божу святість і далі промовляє. Закон був могутнім учителем про те, Ким є Бог.

Чи закон і далі має авторитет?

Друге поширене запитання звучить так: «Ви, християни, кажете, що більше не під законом, то хіба це не означає, що закон був неефективним і втратив свій авторитет? Хіба частина вашої Біблії вже не працює?» У відповідь слід сказати, що сам закон стверджував: він веде людей до часу, коли Бог змінить їхні серця (пор. Повт. Зак. 30:1–6). Тому, коли закон приводить людей до Нового Заповіту і вони більше не перебувають під ним, це не означає, що закон зазнав поразки. Навпаки, закон звершив саме те, про що говорив, і в цьому досяг успіху. Сам факт того, що ми перебуваємо під Новим Заповітом, доводить, що закон спрацював. Він зберігає свій тривалий авторитет, бо навчає нас про Бога і провадить нас до Нового Заповіту (Рим. 6:14; Гал. 3:21–25).

Чому християни й далі дотримуються одних законів, а інших — ні?

Третє запитання: «Чому християни застосовують одні старозавітні закони, але не застосовують інші?» Для невіруючого ми виглядаємо лицемірами у своїй вибірковості. Деякі християни теж можуть дивуватися, чому ми не повинні виконувати всі закони Старого Заповіту буквально. Але тут є кращий підхід. Коли ти дорослішаєш, ти вже не перебуваєш під батьківськими правилами так, як у дитинстві, але уроки, яких вони тебе навчили, залишаються. Ти можеш не робити вже буквально того, що батьки вимагали від тебе в дитинстві, але живеш згідно з їхнім наміром. Так само і ми багато чого навчилися про Бога та про те, як Він вимагає від нас жити, через закон. Ми не «вибираємо» одні закони й «відкидаємо» інші; радше ми пізнаємо Божий характер через кожен закон і втілюємо його належним чином. Це застосування може не збігатися з буквою закону, але воно безперечно втілює його намір і дух.

Отже, ми можемо побачити, наскільки закон практичний. Люди можуть соромитися закону, бо він видається обтяжливим або дивним. Але закон навчає нас Божого характеру, веде нас до Нового Заповіту і Христа, а також показує, як Божа святість повинна формувати кожну сферу нашого життя. Він зовсім не є застарілим набором правил — він надзвичайно актуальний і корисний.

Завоювання Ханаану

Переходячи від закону, ми стикаємося із завоюванням Ханаану. Часто люди питають: «Як люблячий Бог міг наказати масове винищення чоловіків, жінок і дітей та захоплення землі?»

Чи це взагалі історично?

Це питання турбує не лише невіруючих, а й віруючих. Дехто стверджує, що цього насправді ніколи не було, а тому Бог ніколи й не наказував такого вбивства. Але перш ніж відповідати на це запитання, ми повинні переконатися, що правильно розуміємо, чого навчає Біблія.

Автори Писання послідовно сприймають події Біблії як історичні й як підставу для богослов’я. Історичне воскресіння Ісуса є основою богослов’я надії (1 Кор. 15:13–14). Його смерть на хресті є доказом Божої любові (Рим. 5:8). Потоп є свідченням Божого суду (2 Пет. 3:6). У всіх цих прикладах реальність історії є опорою істинності богослов’я. Тож природно очікувати, що й книга Ісуса Навина, написана тим самим типом мови, що й інші події, також є реальною історією, яка закладає богослов’я. Саме так цей уривок розуміли інші біблійні автори (1 Цар. 16:34; Євр. 11:30–31).

Більше того, всупереч деяким твердженням, існують археологічні свідчення, що підтверджують біблійний опис. На місці Єрихона в шарі руйнувань було знайдено горщик. Археологи встановили, що цей обпалений горщик був наповнений зерном. Це означає, що Єрихон було зруйновано в певний конкретний момент, без тривалої облоги й невдовзі після жнив, адже горщик був повний зерна. Саме це й говорить Писання (Іс. Нав. 5:11). Отже, археологія не суперечить біблійному запису. Біблійна оповідь описує реальні події, сліди яких збереглися донині.

Хіба завоювання — це не акти ненависті?

І це повертає нас до початкового питання: як люблячий Бог міг таке зробити? Ми повинні пам’ятати, що наш Бог не лише люблячий, а й святий, і що цей вчинок є правильним та справедливим. Бог постановив, що завоювання мало, зокрема, бути актом суду над гріхом ханаанців, який тривав століттями (Бут. 15:16). Він суверенний над усім (Дії 17:26), довготерпеливий до нечестивого народу і здійснив суд лише тоді, коли його гріх досяг певної межі (Бут. 15:16). Це показує величезну Божу справедливість.

Більше того, завоювання насправді є актом любові. Це може нас дивувати, але Писання саме так і говорить. Ключове питання тут таке: «Любов до кого?» Бог дає Ізраїлю землю через Свою велику любов до нього (Повт. Зак. 7:7–14). Крім того, завоювання є актом любові Ізраїлю до Бога. У Повторенні Закону 6:4–5 Мойсей проголошує, що Ізраїль повинен любити Бога всім своїм серцем. А в наступному розділі він показує, як Ізраїль мав виявляти цю любов. Вони мусили винищити всіх ханаанців, інакше ті відвернули б Ізраїль від Бога. Дехто думає, що пощадити ханаанців, безумовно, було б до вподоби люблячому Богові. Але насправді все навпаки. Це було б найобразливішим вчинком щодо Бога, бо показало б, що ти любиш ханаанців більше, ніж Бога, Який першим полюбив тебе. Дружба зі світом — то ворожнеча проти Бога (Якова 4:4). Ізраїль мав показати Богові, що він ненавидить те, що Бог ненавидить.

Крім того, завоювання є ще й актом надії. У завоюванні Бог показує Свою спроможність і Свій задум подолати зло та виконати Свої обітниці. Деякі пророцтва навіть використовують мову книги Ісуса Навина, щоб показати, що одного дня Бог довершить цей суд і наведе лад у всьому світі (пор. Овд. 17–21; Об. 16:21). І віруючі, і невіруючі часто прагнуть, щоб звершилася справедливість і перемогло добро. Завоювання — це Божий прецедент того, що Він може і неодмінно це зробить. Проте людей бентежить те, що добро мусить розправитися зі злом, а завоювання доводить, що всі люди — не лише ті, кого ми вважаємо особливо поганими, — перебувають на боці неправди. Саме це й ображає, але водночас створює можливість звіщати Євангелію.

Бог постановив завоювання не як звичну практику Свого народу (пор. Повт. Зак. 20:1–18), а як унікальну подію. Саме тому воно одночасно вказує на реальність того, що Бог наведе лад, і на те, що ми самі — ті, хто потребує стати правими перед святим Богом. Це не той уривок, від якого слід ухилятися; навпаки, його треба сміливо висувати вперед, бо він глибоко викриває всіх.

Складні уривки мають відповіді

Не соромтеся складних місць у Писанні — вам не треба їх боятися. Складні уривки вимагають серйозної праці. Але щоразу, коли ми по-справжньому досліджуємо Боже Слово, ми виявляємо, що воно не лише виправдовується, але й дає найглибші відповіді на наші запитання. І це прекрасно.

[Примітка редактора: цей допис уперше був опублікований у листопаді 2017 року й відтоді оновлений.]

Джерело: Handling the Hard Passages, Part 2 — https://blog.tms.edu/handling-the-hard-passages-2 Автор: Abner Chou