Переконливе свідчення звичайного життя

Якщо ви їдете автострадою 101 у Каліфорнії, то відразу відчуєте, коли в’їдете до маленького містечка Гілрой. Ви це просто внюхаєте. Гілрой — місце проведення щорічного фестивалю часнику Gilroy Garlic Festival і славнозвісна батьківщина часникового морозива — недарма зветься «світовою столицею часнику». Навіть якщо вікна щільно зачинені, а вентиляцію в машині передбачливо перекрито, ви все одно зрозумієте, що прибули до Гілроя, бо солодкуватий запах часнику всюдисуще розливається в повітрі.

Як Ісус так яскраво говорить у 5-му розділі Матвія, ми — сіль землі: відновлені носії Божого образу, які, можливо, не настільки різкі за своїм запахом, але безперечно виразні у своєму свідченні про життєдайно-перетворюючу істину Євангелії. Наше життя повинно мати виразний євангельський присмак, який буде відразу помітний тим, хто нас оточує і хто не знає Ісуса. Але що означає бути сіллю землі й світлом світу? Як виглядає євангельське свідчення в житті посеред світу, ворожого до істини Писання?

У Тита 3:1–8 Павло викладає разюче просту і на вигляд зовсім непоказну основу для здорового євангельського свідчення перед лицем нашої культури, такої ж критоподібної, яка так люто противиться Ісусові та всім, хто йде за Ним: «Нагадуй їм, щоб корилися владі й урядам, щоб слухняні були, готові до всякого доброго діла, щоб нікого не лихословили, не сварилися, а були тихі, і виявляли до всіх людей усю лагідність».

Таке приземлене євангельське свідчення може бути зовсім не тим, що ми зазвичай уявляємо. Воно не змушує обертатися нам услід. Воно не блискуче. Воно не вимагає, щоб ми сперечалися глибше, розумніше чи проникливіше за опонентів. Нам не потрібні ідеально вкладене волосся, стримано дорогий одяг і вміння налаштовувати тисячні натовпи слухати про Ісуса. Тут не здобудеш честі, захищаючи Царя царів у соцмережах чи запускаючи ще один подкаст про світогляд. Щоб так жити, нам не потрібна навіть богословська освіта. Звісно, Бог використовує і все це, щоб приводити людей до Себе. І, якщо вже згадати відомий вислів, ми, безперечно, маємо проповідувати Євангелію — і, звісно ж, робити це словами. Але, за Павлом у Тита, життєдайна сила дієвого євангельського свідчення значно звичайніша й менш вражаюча, ніж нам хотілося б визнати. Вона складається з рис характеру й поведінки, які ми схильні приписувати собі автоматично, хоча уважніший самоогляд показує, чому Павло закликає нас постійно нагадувати собі про ці речі.

Отже, здорове свідчення — це щоденна, непланована й не спровокована спеціально справа, яка в різний спосіб виявляє християнське смирення й милосердя. Воно готує ґрунт для Євангелії. Це привабливий спосіб життя, пройнятий євангельським смаком, який відчувають люди довкола нас, — таке життя, через яке для інших не буде несподіванкою почути, що ми любимо Ісуса, і яке знову й знову природно відкриває шлях до розмов про Євангелію. Воно починається зі смиренного, покірного серця, що виявляється в послуху владі та урядовцям, у довірі, що незалежно від політичного клімату ці люди поставлені Богом Всесвіту. Це готовність чинити діла милосердя й любові ближнім, використовуючи час і ресурси, які дав нам Бог, на користь іншим. Це приборкання язика і відмова говорити зло про інших носіїв Божого образу за будь-яких обставин — навіть про гучного сусіда чи політика, з яким ми не згодні. Це відмова бути войовничими, сварливими чи розділяючими, натомість виявляючи лагідність, миролюбність і доброту до людей — чи то на «міській площі» Twitter, чи на справжній міській площі. І все це зрештою складається в смиренну поставу, яка виявляє «до всіх людей усю лагідність» — уважне, продумане ставлення до інших як до важливіших за нас самих.

Отже, для Павла серцевиною дієвого євангельського свідчення є смиренний, повсякденний дороговказ, який саме в цих простих, непоказних речах вказує іншим шлях до Небесного Міста.

Спонукані милістю

Здорове свідчення народжується із серця, яке на власному досвіді пізнало Боже серце щодо зламаних носіїв Його образу. Досліджуючи власне свідчення, нам добре було б спершу згадати, якими колись були ми самі — противниками Бога й мертвими в наших гріхах (в. 3). Якщо зупинитися й замислитися над своїм колишнім духовним станом, це не лише поглиблює нашу вдячність за спасительну працю Ісуса, а й виховує в нас терпіння й співчуття до невіруючих, поки ми прагнемо жити як здорове свідчення перед світом, який дивиться на нас.

Ця істина гостро нагадує нам про духовний стан людей у нашому місійному полі. Невідкуплені грішники й далі грішитимуть, лихословитимуть і звеличуватимуть себе, але безмежно милостивий і спасаючий Бог по Своїй благодаті спасає всіх, хто вірить. Така перспектива викриває наше серце, коли воно надто швидко біжить до самоправедного осуду — ніби ті, хто не знає Ісуса, повинні бути здатні триматися на тому ж рівні, що й наш моральний п’єдестал. Вона знімає з нас будь-який натяк на моральну зверхність чи пихате очікування й допомагає нам у смиренні жити так, щоб наше життя надавало контекст Добрій Новині, яку ми звіщаємо. Коли ми згадуємо власний колишній духовний стан, це сильно нагадує нам: справді немає нікого, хто був би поза межами спасительної надії, яку дає наш могутній Спаситель.

Життя, яке виявляє християнську доброту й люблячу милість до невіруючих, є прямим відображенням тієї доброти й люблячої милості, яку Бог виявив до нас у Євангелії (вв. 4–7). Саме Божу доброзичливість до людства, явлену в тому, що Він послав Свого Сина звершити діло спасіння, ми прагнемо щодня відображати в нашому поводженні з невіруючими.

Як ті, хто на власному досвіді пізнав Божу благодать, ми не можемо не жити й не говорити правду про те, що «Він спас нас, не з діл праведности, що ми були зробили, а з Своєї милости». Саме цією надією на вічне життя ми прагнемо поділитися з іншими — певністю в тому, що Ісус, сама Божа благодать, яка з’явилася і принесла спасіння всім людям, знову з’явиться у славі.

Роздумуючи про своє спасіння і про Спасителя, Який його звершив, ми внутрішньо спонукані жити так, щоб свідчити про Божу благодать у тому, як ми проводимо своє життя на Його землі. Як ті, хто сам прийняв благодать і милість, ми живемо так, щоб виявляти благодать і милість іншим, вказуючи їм на Божу благодать і милість у спасінні.

Накривати стіл

Наші смиренні серця, добрі діла й «до всіх людей усю лагідність» перед очима світу «добрі та корисні для людей» (в. 8). Як християни, ми повинні приносити користь суспільству й підтримувати добро, бути, якщо хочете, мастилом для механізму, яким є Божий світ. Християни повинні робити світ кращим. Але наші добрі діла є добрими й корисними для людей у значно вищому й глибшому сенсі, ніж будь-яким іншим чином: Божою благодаттю і силою інші побачать наші добрі діла, пізнають і полюблять Ісуса та прославлять нашого Отця, Який на небі.

Тому ми в смиренні й уважності присвячуємо себе добрим ділам, довіряючи, що наше свідчення допоможе іншим побачити: істина, яка справді змінює життя, насправді й змінює життя. Бог може використати вірний характер і поведінку нашого щоденного, звичайного життя, щоб справити враження, яке відкриває двері, змінити думку наших найзапекліших критиків і зруйнувати упередження невіруючих щодо того, що означає йти за Ісусом. Нехай саме те, як ми живемо, накриває стіл для наших невіруючих друзів і рідних, щоб вони могли скуштувати живої води й Хліба Життя — нашого великого Бога і Спасителя, Ісуса Христа.

[Примітка редактора: цей матеріал уперше було опубліковано в червні 2021 року, а згодом оновлено.] Джерело: The Sound Witness of An Ordinary Life — https://blog.tms.edu/the-sound-witness-of-an-ordinary-life